Лєскова Анастасія, 9-а клас, Роменська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11

Вчитель, що надихнув на написання — Кайнара Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Цей день був наче страшний сон, про який всі мріють забути. Я пам’ятаю той ранок, коли світ перевернувся «догори ногами». Почула від батьків, що почалася війна, не могла уявити цього. Здавалося, що світ зупинився. Було відчуття наче це лише ілюзія. І життя з того моменту тече в іншому ритмі, в іншому форматі.

Перший тиждень був наче в тумані. Коли спускалися до підвалу, то пронизувало відчуття тривоги, страху, гніву, злості. Невідомість, що заповнювала мене ще більше з кожним новим днем, поглинала повністю. Та поступово почала адаптовуватися до нової реальності. І тепер війна стала частиною мого життя.

Після тижня окупації тато вирішив відправити мене, маму та сестру до бабусі на західну Україну. 

Цей момент був найболючішим, так як не знала чим усе скінчиться і що може трапитися.7 березня ми вирушили в дорогу. У машині була ще одна сім’я. Хоч подорож вдалася не веселою, однак приємні моменти траплялися. Цей шлях був важким: постійні тривоги і звуки сирен змушували панікувати. Уже ближче до Хмельницької області почалися величезні затори, в яких ми стояли по декілька годин. Та нарешті приїхали до пункту призначення.

Провівши там 3 місяці моє життя змінилося кардинально.

Майже кожного дня чула вибухи, бо поряд був полігон, на якому проводили навчання, від цього в мене кожного разу проходив холод по шкірі, а від літаків, які пролітали, починалася паніка.

Наразі така емоційна реакція стихла, але коли я чую щось подібне, завжди здригаюся.

Почали жити в новій реальності. Я стала сильнішою, відповідальнішою. Однак завжди знала, що на місці зупинятися не треба, необхідно йти далі. Тому відкривала в собі нові можливості, про які раніше не здогадувалася.

У той час як тисячі людей борються на фронті, ми, що лишилися в тилу, долали власний страх, невпевненість, свій біль. Але не зламалися. Ми об’єднувалися… Вірили. Постійно допомагали військовим донатами, плели сітки та трохи волонтерили.

Мій шлях пролягав через тисячі дрібних перемог і маленьких поразок. Через хвилювання, сльози, і розпач. Я знаходила сили у своїх близьких, у своїх друзях, у собі. Ми підтримували один одного. Стали однією великою родиною. Не здаємося, а йдемо до кінця.

Зараз, з жахом згадуючи початок війни, віддала б все, аби цього не було. 

У той день у мене відбувся б концерт з музики, на який не хотіла йти, але зараз я б зробила все, аби туди потрапити.