Нажаль, наша сім'я постраждала від війни, як і багато інших сімей. Найбільше страждають діти. Для них це шок і страх, який і до сьогодні їх не покидає. Покинути свій дім, переїхати з окупації у більш спокійне місто, це ще той стрес, про який ми згадуємо із жахом.

Найбільш важким був день обстрілу атомної станції. Це непередаваємі відчуття страху і відчаю. Страху за дітей, за наше життя...

Були такі дні, коли полки у магазині були зовсім пусті. Коли не було зовсім готівки, щоб купити бодай щось, що вже знайшов, що ще хтось продавав з продуктів. Час, коли не працює банківська система, інтернет... Ти маєш гроші, але скористатися ними не можеш. Коли діти просять печива - а його немає ніде, щоб купити. Коли стоїш за хлібом 8 годин у черзі і можна взяти лише 2 буханки. Коли, на морозі, з двома дітьми, стоїш під магазином 5 годин, з надією, що привезуть бодай що... А нічого не привезли. Не забуду ніколи те, що нам прийшлося пережити.