Інна не думала, що колись покине свій рідний дім і хазяйство, але прийшлося. На підконтрольній території вона відчула потужну підтримку від незнайомих людей і повірила у себе 

Прокинулися від вибухів. Було схоже на грім, але щось рано для лютого місяця. Вийшли на двір, щоб їсти давати коровам, телятам, і побачили ракети, а десь далі вибухи були. Тоді ми зрозуміли, що війна. Було не до роботи, всі на нервах. Увімкнули радіо і почули, що це по всій Україні, не тільки в нас. 

Ми чотири місяці були в окупації, потім не витримали, прийшлося виїжджати. Залишили тут будинок і старих стареньких батьків. Вони казали: «Ви їдьте, а ми якось будемо». Ми думали, що виїжджаємо на тиждень чи місяць, але було таке враження, що вже їх ніколи не побачимо. Слава Богу, ми повернулися, батьків своїх застали і будинок цілий.

Виїжджали з Миколаївської області в об’їзд, проїхали майже тисячу кілометрів там, де можна було добратися за 200 км. Ми їхали майже дві доби: через Запоріжжя, Дніпропетровську область, через всю Херсонщину.  Кажуть, що нам пощастило: ми у Василівці не стояли. Люди пізніше їхали по п’ять днів. 

Ми якраз доїжджали до Вознесенська, і у машині все почало кипіти. Буквально в самому місті машина заглохла. Затягли її в гараж до людей і там залишили, бо далі вона вже б не протягла. 

Ми не очікували того, як нас зустрічали в Запоріжжі. Нас нагодували, все було організовано, дітей і дорослих спати поклали. На другий день нас ніхто не виганяв. Казали: «Сидіть, скільки потрібно», і знову нас годували. Ми були в шоці, скільки там було харчів. І ще були в шоці, що тут світло є. Це не так далеко від нас, а у нас не було ні світла, ні води. У Вознесенську також люди допомагали квартиру знайти і на роботу мені влаштуватися.

Рідні наші батьки – мої та чоловіка – залишилися. Ми приїхали і їх не впізнали. Вони постаріли, ледь ходять. Коли ми виїжджали, моя мама ще рухалася, а приїхала – вона на двох палках, бо неможна поїхати в лікарню, зараз ледь шкутильгає, всі худі наче не було, що їсти, хоча в селі була курка і якесь яйце.  

Ми такий народ, що в нас запаси завжди були, відкладали і пенсії на чорний день. Тож все діставали, і тому хоч живі. Машину моїх батьків забрали.

Господь Бог нам допомагає у всьому, плюс допомога моральна і матеріальна зовсім чужих і незнайомих людей. Мене вразила ця підтримка. Я пішла на швейну фабрику, хоч ніколи в житті не шила, не мала ніякого уявлення. Але повірила в свої сили. У людини в екстремальних ситуаціях з'являються інші якості. 

Мрію, щоб скоріше закінчилася війна, повернутися в мирне життя без обстрілів і вибухів, без постійного напруження. Щоб діти на роботу влаштувалися. Моя старша донька не хоче їхати за кордон, хоче працювати тут і жити в Україні.