Я живу в Дружківці. Коли почалася війна, я не відразу зрозуміла, що це всерйоз і надовго. Перші дні були як у тумані: тривога, вибухи десь поруч, порожні полиці в магазинах, страх, який не відпускав навіть уночі. Ми з родиною ховалися, як могли.

Коли росіяни відступили від Києва, стало трохи спокійніше, але серце все одно стискалося щоразу від нових новин. Тоді я наважилася виїхати. Захід України прийняв тепло. Через кілька місяців я повернулася. Дуже сумувала за рідним домом, за своєю вулицею, за звичними звуками. Місто було іншим. Не все зруйноване, але й не все ціле. Півроку в нас не було води й газу. Хто б міг подумати, що так взагалі можна жити? Зараз я чекаю миру та закінчення війни.