Орєхова Марія, 14 років, учениця 9-А класу навчально-виховного комплексу №16, м. Мелітополь, Запорізька обл.

Вчителька, що надихнула на написання – Замкова Тетяна Володимирівна

Конкурс есе "Один день"

Війна… Про цю мерзенну «даму» є що сказати кожному українцеві. Вона зазирнула в багато мирних хат, зачепивши кожну якщо не ділом, то словом. У всіх, навіть у наймолодших громадян нашої держави, уже є своя, пов’язана з нею, унікальна історія, що бере початок для кожного у свій день. Мені важко назвати чіткий момент, коли війна стала моєю реальністю. Її морок заповнював життя поступово.

Вона застала мене в першому класі. Я була звичайною дівчинкою, яка жила в середньостатистичній сім’ї невеличкого містечка Мелітополя і одного дня у новинах почула, що почалася війна. Те слово, що було таким далеким від моєї свідомості та уяви і лунало здебільшого 9 травня, в одну мить стало частиною мого життя. Усвідомлення серйозності нашого становища приходило з часом. Головним каталізатором цього процесу були ЗМІ. Численні репортажі з передової, фото та відео з місця подій – усе це донесло до моєї свідомості цю трагічну новину. Тоді в моїй дитячій душі закралися тривога та страх. В уяві поставали найгірші, але, на жаль, можливі сценарії розвитку подій.

У голові часом з’являлася думка: що як в один момент з неба прямо на будинок впаде бомба, а врятуватися ми не встигнемо.

Посилювало такий настрій і те, що на стінах школи та багатоповерхових будинків почав з’являтися напис «укриття». Кожного разу, дивлячись на нього, я розуміла, що мешканцям деяких міст усе ж довелося користуватися такими приміщеннями заради того, на що в кожної людини є законне право, – заради життя. Звичайно, не тільки я одна переживала такі емоції. Почуття моїх батьків у ті часи важко описати словами.

Просто уявіть, як було лячно мамі, яка на той час знаходилася на останніх місяцях вагітності другою дитиною, дивитися вночі з вікна квартири на колони розбитої, понівеченої воєнної техніки та транспорту, що поверталися після тяжких боїв під Іловайськом; а батькові, який не розумів, чи настане мирне завтра.

Кожного дня вся родина з хвилюванням та завмиранням серця дивилася новини, услухаючись у кожне слово репортерів про останні події на фронті. Але батьки не просто спостерігали, а ще й діяли – робили пожертви в благодійні фонди на речі та харчі для наших військових.

Також війна, як з часом виявилося, спричинила своєрідну «фільтрацію» нашого кола спілкування. Я бачила, що ми перестаємо тісно комунікувати з людьми полярних політичних поглядів, тобто тих, що займали проросійську позицію, і

вже тоді не розуміла, як так безсердечно можна зраджувати свою Батьківщину – місце, де ти народився, зростав; країну, у землі якої спочивають твої пращури; землю, незалежність якої народилася в муках минулих поколінь…

У 2014 році народився мій брат. Як згадаю, що він не знає України без війни, – серце крається. А таких дітей тисячі.

Усе, написане вище, сильно вплинуло на мене вже через зовсім не тривалий час життя у збройному конфлікті. І у 8 років я написала на листочку свою мрію – подорож літаком, а поруч своїм невмілим дитячим почерком додала: і щоб в Україні закінчилася війна. З того часу 1 січня вже протягом 7 років опівночі подумки бажаю миру на Батьківщині та кожного разу сподіваюся, що скоро це виявиться правдою і по телевізору скажуть завітну новину: «Ми перемогли!». Тоді моє бажання здійсниться. Не просто ж так у народі кажуть: «Якщо чогось сильно захотіти, то воно справдиться».

Отже, хоча, на жаль, ми все ще перебуваємо в умовах часткової окупації нашої держави, не впадаймо у відчай, а вірмо в краще. І тоді над Україною сонце засяє на мирному небі!

І не буде більше поповнюватися статистика кількості загиблих та поранених на передовій; діти, які народилися після 2013 року, дізнаються, яке воно насправді – спокійне, безтурботне життя; люди, що на цей момент проживають на окупованих територіях, зможуть без страху та з гордістю вивісити на балконі стяг України. Тоді виповниться заповідь батька українського народу, борця за свободу нації – Тараса Григоровича Шевченка:

«І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».