Валентина з родиною виїхала з Оріхова до Запоріжжя. Її брат трохи затримався і загинув, рятуючи друга.  

24 лютого я збиралася на роботу, почула звук: думала, літак пролетів,  а то була ракета. Моя донька в Запоріжжі в музичному училищі вчиться. Їм сказали їхати додому, бо почалася війна. На роботі директор нам сказав, що мирне населення не будуть обстрілювати, та сталося зовсім інакше. Окупанти обстрілювали центр міста, ми ховалися в підвал. Колеги за бажанням продовжували ходити на роботу, але я відмовилась, щоб під час обстрілів бути з дітьми.

На початку війни ми закупили олії, цукру. Думали, якщо росіяни зайдуть і ми не зможемо вийти з дому, буде запас. В нас ще закрутки були, та й узагалі, я завжди маю запас їжі, бо працюю з ранку до вечора - вихідний лише в неділю.

Через постійні обстріли було страшно. Ми кілька разів збирались виїхати, та не наважувались.

Коли прильоти почастішали, мій маленький синок постійно плакав, прокидався в ночі.

Тож ми зібрали речі і таки поїхали. Забрали з собою маленьких рибок в баночці і папужку – зробили для нього маленький коробочок.

Їхали, куди було ближче, – у Запоріжжя. Потім вже шукали житло. Звісно, шкода було все вдома кидати. До війни ми у будинку зробили ремонт, всі умови, і довелось все лишати. Що там зараз - я не знаю. На нашій вулиці моїй знайомій будинок розбило. Зараз росіяни там фосфорні снаряди кидають. Моя мама в Андріївці - там також ідуть обстріли: розбили школи, садок, сільській клуб.

У Запоріжжі, звичайно, обстрілів менше. Коли переїхали, дитина цілу ніч спокійно спала. В Оріхові ми не боялись сирен, але завжди слухали уважно, де стріляють, щоб вчасно в підвал спуститись. Ми вже звикли до того, що потрібно ховатись, що не можна вмикати світло, бо дрони літали.

Якось у малого почалась істерика, тому що над нами збили дрон – було гучно.

Вже після того, як ми виїхали, під час обстрілу загинув мій рідний брат. Ми не змогли поїхати до нього на похорон. Його поховали в Оріхові, і я не знаю, чи можна буде перезаховати його у рідному селі.

Я не можу в це повірити. Мені здається що коли війна закінчиться, я його знову побачу. Він залишився заради товариша, збирався виїхати з ним другого травня, а першого травня в нього поцілив уламок снаряду. Брат ніколи не боявся вибухів, бабусям допомагав: носив їм воду, навіть коли не було світла, до мене ходив пішки, їздив на велосипеді. Перед від’їздом він пішов до товариша. Десь поруч стався вибух - вони вибігли на вулицю. Стався новий вибух, і він прикрив собою друга. Друг лишився живий – у нього лише легкі поранення.

Братові був 41 рік. Він першого травня загинув, а сьомого червня у нього мав бути День народження.

Мої діти його дуже любили. Вони думають, що він кудись поїхав, а після війни повернеться. В Оріхові загинуло багато людей. Це ніби в страшному кіно. Таке жахіття не може бути правдою.

В мене з родини залишилися троє дітей, мама та чоловік. Якщо місто наше виживе, дім наш вціліє і буде робота після цих подій, повернемося додому. Дітвора хоче до школи. В нас там одна школа розбита, інша - більш-менш ціла. В музичну школу діти ходили - то її окупанти розбили наполовину. А там тільки перед війною гарний ремонт зробили.

Ми живемо одним днем. Раніше про щось мріяли, а зараз - день прожили, і добре. Кожен день - в напрузі. Тут у Запоріжжі поруч з нашим домом прильот стався - малий так злякався, що благав поїхати туди, де не стріляють. Мама в Андріївці налякана, бо багато хат погріло, опори освітлення поваляло - росіяни там стріляють, куди попало. Якби люди мирні не сиділи в погрібах, було б набагато більше загиблих. Багато хто виїхав, бо немає де й їсти готувати.

Відволіктися не виходить, постійно думаю про все. Але мені не можна хвилюватись чи плакати, бо діти також починають плакати. Я маю бути спокійною, щоб заспокоювати їх, коли лякаються.