Початок війни я зустріла в рідному містечку Гуляйполі Пологівського району. Із Запоріжжя зателефонувала донька і повідомила, бо вони вже вранці чули рев літаків...але в цей день я мала вийти на онлайн уроки, підібрати слова, щоб заспокоїти учнів.

До 05.03.22 не вірилось, що ворог дійде до нашого міста.

В цей день почався перший обстріл. Лише 07.03 волонтерською машиною вдалось виїхати до Запоріжжя. Шоком було бачити полум'я з вікна будинку і швидко , без світла( бо з з 02.03 електрика відсутня) спуститись самій і літню маму дотягти до підвального приміщення.

Найважчим було і є покидати рідний дім, місто.

Зараз живемо разом з родиною. Я вчителька, моя школа прцює онлайн, хоч зарплати і менші, ніж до війни.

Приємними були моменти, коли зустрічала рідних та друзів, які ще перебували в місті під обстрілами, адже коли виїздила я, то не знала, як буде далі, чи місто не окупують, тому обіймались і плакали.

Про початок війни нагадують зимові чоботи, які я не знімала 5 днів, поки перебували в підвалі. А якщо говорити про символічні речі, то це жовто- блакитний в'язаний ведмедик, якого передала моя учениця. Він зараз мешкає на моєму столику, як нагадування про мирну Україну та її щасливе майбутнє.