Приварський Петро, 12-а клас, спеціальна школа №1 в смт Клевань Рівненської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Свиридюк Ілона Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Святкування мого дня народження мало відбутися 18 лютого, тому я заздалегідь почав готуватись: міркував, що купити, а що приготувати. Довгожданий день я чекав з нетерпінням. Хоч було сіро, мені все здавалося радісно, адже це моє свято. Усе проводилось у школі, в моєму класі, де зібрались усі, була пора задмухувати свічки та загадувати бажання. Хотів якусь дрібницю, аби була… Той день став у моїй голові ніби переломним, новий я, новий життєвий рік, і далі все мало бути більш яскраве й неймовірне.

Пройшов майже тиждень, коли неждано нагрянула війна. 

Я пам'ятаю, що напередодні, а саме під вечір, лягав спати з надією на чудовий наступний день, проте в душі майоріло якесь відчуття неспокою, тривоги, але я його придушив і ліг в обійми ліжка.

Ранок почався з галасу: мене будила мати, бо на нас напали, країну оточували, всі обговорювали події, очікували чогось... А в мені у той час точилися почуття: страх, біль, плач, а проти них виступали ненависть, презирство, лють до тих, хто напав. Я знав ще до того, що Росія — зло, та такого підступу не очікував, ні, я просто сподівався, що його не буде. Кожен шукав собі місце, де та як допомогти своїй країні, своєму дому: хто пішов у військо, хто — в тил, де опинився і сам також.

Плетіння сіток, допомога у приготуванні їжі, прийом біженців — це все стало моєю буденністю перших місяців, так і всіх, кого схопила в свої руки війна.

Потроху більшість пристосовувались до нових умов: тривог, ходіння в бомбосховище і якогось змирення з тим, що відбувається.

Перший рік здавався завершальним, кінцем усього, що є чи буде. Була надія, що перемога близько. Її давали люди, небайдужі до становища навкруг, що не втонули у сумнівах та страху. Але скрізь проглядала небезпека, котра тримала на голках як малого, так і старого, не давала спати, будила вибухами, одного з яких побачив і я.

Це було незабутнє відчуття: звук польоту ракети, ударна хвиля, а на кінець — вогонь, бурхливий, потужний, жахаючий.

Тоді ж на собі відчув, що льох може бути за кімнату, яка в міру є затишна й холодна. Ходив плести сітки, аби якось відволікти тривожні думки, хоча б сховати їх на деякий час або згодом забути. Дні вже не мали значення, не відчувалися взагалі, лиш минали один за одним, залишаючи опіки на серці, а не на тілі.

Другий рік став порою випробувань усіх українців. Було зруйновано чимало електростанцій, а за ними не стало світла, води та тепла — життя перетворилось у суцільний морок.

Із часом я звик до темряви, перестав боятися її та навіть трохи полюбив за тишу та спокій.

Життя йшло за графіком: вдень — загальна робота, а підвечір, у колі свічок — другорядна, особиста справа.

Два роки пролетіли непомітно, лиш навала труднощів переслідувала, куди не втечи…

Я і під час війни мав дні народження, але не такі грандіозні, не такі веселі: усі внутрішні почуття вичерпалися, залишилися лише тліючі вуглинки. Моїм щирим бажанням стало прожити ще рік, ще місяць, ще день, ще мить. Хоча мені і не довелося бувати близько лінії фронту, та все ж я відчуваю, як смерть ходить за мною та як може несподівано забрати. Ось і в цей рік має відбутись свято, а я стою на роздоріжжі, у мене є вибір, і він може докорінно змінити моє майбутнє. Складно та сумно вирішувати це питання, адже маю пожертвувати тим, що для мене цінне — і це терзає мою і так розбиту душу.

Таке життя, таке горе, таке нещастя душить і мордує мене та мільйони українців. Та незважаючи на те, що буде, доки бушує війна, доти моє бажання буде одним і тим же — прожити ще рік, ще місяць, ще день, ще мить.