Любов Олександрівна замолоду знала багатьох росіян. З одним навіть мала особисті стосунки. Тепер їй несила зрозуміти, чому ці люди, яких вона вважала рідними, руйнують українські будинки, вбивають людей.

Я з міста Оріхова, пенсіонерка.  До війни я працювала, потім вийшла не пенсію. Дачу тримала, все в мене було добре. А потім все пішло шкереберть - я стала біженкою в Запоріжжі.

Я раніше говорила людям: «Буде війна», та мені ніхто не вірив. А тепер я кажу, що скоро росія буде капітулювати. Мені ніхто не вірить, а я вірю в це.

Я до останнього була в Оріхові, сподівалась, що окупантів відгонять. Вже на дев’ятому поверсі у нашому будинку від снаряду діра була. Вже світла не було, часто й води. В будинку залишилось всього чотири чоловіка. Я сама була на поверсі, доходило до божевілля. І я здалась – виїхала.

Найважче було з квартирою – винаймати житло для мене надто дорого. Та мені пощастило, я чудом знайшла дешеву кімнату. Сусідки допомагали чим могли: хто каструлю принесе, хто сковорідку. Я дуже їм вдячна. Усі бігали, мені щось пропонували. Я, правда, не знаю, як все буде дальше, чи потягну я опалення. Буду намагатись викручуватись, а що робити?

В Оріхові у мене на дачі залишились дві собаки і три кота. Я щотижня їжджу їх годувати. Як їду, я закриваю очі, бо не можу дивитись на місто. Мені здається, що в мене серце розірветься. Я не вірю, що оці розбиті будівлі – будинки, в яких жили люди. У вікнах немає скла, снаряди, ракети стирчать зі стін. Немає жодного цілого будинку. Мені здається, що наш будинок найстрашніший. Там такі дірки, що квартир немає. Бідні люди, куди вони будуть повертатися, хто їм допоможе?

Одна моя знайома на вулиці на багатті готує їсти. Вона вся чорна, в смолі.

Ніби, росіяни такі люди, як і ми. Ну що ми їм поганого зробили? Я плакала, думала: невже їм геть не шкода українців? За що вони нас вбивають? Невже через одного якогось дурисвіта вони всі там з глузду з’їхали?

В мене батько росіянин з-під Москви. Ми по крові сестри і браття. Що ж вони роблять з нами? Невже це в них така ненависть до нас? У мене багато знайомих ще з часів юності у Москві. Я зустрічалась з одним москвичем. І часом я думаю: де тепер сини і онуки моїх знайомих?

У мене є син і донька. Донька в Херсонській області під окупацією. Там онук Андрій, йому 18 років. Я так переживаю за нього, що бігла б по шпалах навпростець, аби впевнитись, що він у безпеці. Син мій тут, у Запоріжжі, влаштувався на роботу. У нього сім’я. У нього свої проблеми, в мене - свої.

Я маю проблеми зі здоров’ям – ноги хворі. Але як тільки буде потрібна моя допомога в рідному Оріхові, я перша приїду. Буду вулиці замітати від скла і уламків, робитиму все, що зможу, щоб хоч трохи допомогти нашому місту, усім людям.

Мені шкода тих, у кого повністю розбомбило квартири чи будинки. Так хочеться, щоб росіяни врешті зрозуміли, якого лиха нам накоїли. Щоб нам допомогли відновитися інші країни. Ми ж не винні, що такі беззахисні, що на нас можна отак напасти. Дуже хочеться, щоб Україна відбудувалась, розквітла, щоб усі навкруги зрозуміли, яка у нас чудова і сильна країна. Я люблю Україну всім серцем, люблю людей наших. Мені дуже подобається пісня, де є такі рядки: «Де б я на світі не була - ти зі мною, Україно». Ці слова глибоко в моєму серці завжди.