Я мешкала у Добропіллі. Після початку війни хвилювалась за стан моєї дитини. Я боялась за життя рідних. У перші дні вторгнення у мене була паніка. Щодня поступово здавали нерви. 

Продуктів вистачало, бо у мене були запаси. Також у мене були ліки, бо я все встигла купити. 

Коли у місті почались обстріли, багато людей залишились без житла. Це дуже прикро. Умісті стоять зруйновані будівлі, закриті дитячі садочки та школи. Не пам’ятаю рідне місто таким пригніченим. 

Я виїхала з міста, щоб моя дитина не боялась обстрілів. Кожна страшна подія у нашій країні мене шокує. Я дуже хочу, аби настав мир. Жити так далі неможливо.