Мені 46 років. До війни я жив у місті Вугледар Донецької області. Працював охоронцем в супермаркеті АТБ. Під час війни його зруйнували. 

Я мешкав на п’ятому поверсі. У перший день війни почув вибухи. Бачив з вікна квартири удари по місту. 

Мені довелося покинути рідне місто. Не минуло й тижня, як снаряд влучив у мій будинок. Четвертий і п’ятий поверхи розбиті. У мене більше немає квартири. 

Шокувало те, що на моїх очах загинула людина, яку я знав двадцять років. 

Якось поряд зі мною йшла дитина і сказала: «Дай кулачок». Я приклав свого кулачка до її. Дитина розімкнула свій, а в ньому була цукерка, яку вона віддала мені. Було дуже приємно. На моїх очах з’являються сльози, коли я розумію, що в наших дітей немає дитинства. Це найстрашніше для мене.

Рідні та близькі – за кордоном. Від цього мені спокійніше. Думаю, що війна скоро закінчиться. Ми обов’язково переможемо, бо за нами правда.