Під обстрілами Маріуполя у Катерини не було можливості годувати півторарічну дитину згідно її віку. В підвалі, де вони переховувались разом з іншими людьми, поширювались простудні захворювання

Я мешкала в Маріуполі, в Жовтневому районі, у своїй квартирі, і до війни була дуже щаслива. Діти розвивалися, ходили в сучасні садочки та школи, займалися додатковими предметами і жили щасливим життям.

Ще у 2015 році був обстріляний мікрорайон Східний. Але я не могла повірити, що відбудеться таке масштабне вторгнення, тому не виїжджала 24 лютого, коли пролунали перші вибухи в аеропорту. Спочатку бомбили військові об’єкти, стратегічні споруди, і я залишалася вдома. Потім, 3 березня, не стало ні газу, ні світла. 

Усе відбулося дуже швидко: за три дні з міста вже неможливо було виїхати. 

Перші дні війни я пам’ятаю дуже чітко. Почалися вибухи, з самого ранку чоловіку подзвонив друг і сказав, що почалася війна. Я слідкувала за новинами в інтернеті і швидко усвідомила, що все серйозно. 

У мене була їжа, але готувати її було неможливо, бо газу не було. Приготування їжі на вулиці було небезпечним через постійні обстріли. Не можна було навіть закип’ятити воду - снаряди літали над головами. 

Багато людей гинули, намагаючись приготувати собі їжу. Росіяни обстрілювали житлові будинки. З літака скидали бомби на місця, де жили мирні люди. 

Я ніколи не могла уявити, що хтось просто так бомбитиме житлові будинки, знаючи, що там діти та сім’ї. Я думала, що війна — це військові проти військових, а вийшло, що мирне населення опинилося під обстрілами. Це було жахливо.

У мене була маленька донька, півтора роки, яка тільки почала самостійно їсти, і потрібно було її годувати. У підвалі, де я сиділа, було дуже холодно, маленький сусід хворів із високою температурою. Я зрозуміла, що залишатися там небезпечно і можна не вижити. Тому 15 березня я з усією сім’єю сіла в машину і поїхала під обстрілами. Дороги були розбиті, скрізь - ями та рови від мін. Ми спустилися до міського саду, де було відносно тихо, а центр бомбили дуже сильно. Люди з нижніх кварталів приходили до нашого бомбосховища, бо в їхні будинки були влучання. 

Потрібно було діяти, і я виїхала. Будинки у селищі Моряків були зруйновані, а на блокпостах у Мелекіне нікого не було. Нам пощастило проскочити і доїхати до Запоріжжя.

Я вирішила виїхати 16 березня. Спершу перебувала на заході України, а потім вирішила переїхати до Дніпра, бо думала, що тут безпечніше і ближче до дому. Житла свого немає, винаймаю, але можу жити і рухатися, куди хочу.

Я хочу бачити своє майбутнє без війни. Хочу, щоб мої діти не чули вибухів, жили спокійним дитячим життям, займалися улюбленими справами, ходили до школи і спілкувалися з друзями. Раніше я не цінувала те, що мала, а війна показала, яке у нас було щасливе життя. Я мрію, щоб воно повернулося — мирне, спокійне і без війни.