«Не можемо усвідомити, що війна дійшла до нас»

Донець Яна, 14 років, Новоселівський Перший НВК, с. Новоселівка Перша

Есе «Один день пекла»

Вже місяць було неспокійно. Не проходило жодного дня без вибухів та пострілів. Ми заспокоювали себе, що це хоч і недалеко, але нас точно не зачепить. Бідна Карлівка не знала спокою.

На території невеличкого села розгорнулася справжня війна. Можна було тільки уявити, який жах там відбувається, адже коли починало трясти будинки в нашому селі, люди були в паніці. А потім звикли.

Вже не всі бігли в погріб, навчилися розрізняти, коли справді дуже близько і слід пересидіти у схованці. Але один ранок був не такий, як інші…

Я прокинулася від того, що бухало так, аж скло торохтіло у вікнах. Спочатку злякалась, але тато сказав, що це знову на Карлівці, можна не боятися. Було дуже рано.

Дивно, що тато прокинувся, адже він спить так міцно, хоч з гармати стріляй – не розбудиш. Тато ходив туди – сюди і заспокоював мене: «Це на Карлівці, не у нас». І ось його обличчя стає блідим після гучного вибуху, такого, наче грім вдарив, і ми миттю опиняємося біля погребу. Мама зовні спокійна, завжди така. Сидимо в погребі і слухаємо, не можемо усвідомити, що війна дійшла до нас.

Раптом вимкнулося світло і в темряві ще страшніше. Мама й тато щось розповідають, але я майже їх не чую.

Мені на голову зі стелі починає сипатися штукатурка. Молимося, щоб будинок не рознесло та нас не причавило тут.

Дві години темряви, жаху та раптом все припинилося. Може не дійшло ще тоді до мене, що сталося, що це велика біда прийшла на мою малу Батьківщину. Кортіло подивитися, що там відбулося.

Перше, що ми побачили – це наш собака. Рябко забився у свою будку та не вилазив звідтіля. Повітря дивне, пахне сіркою.

Вразила повна тиша, ми не змогли одразу зрозуміти, що не так. Чого не вистачає? Що незвичного?

В усьому селі не гавкали собаки. Ніде. Навіть птахи не співали, все завмерло. Найгучніші постріли та вибухи не вразили мене б сильніше, ніж ця тиша.

Сонечко вже розпустило свої промені та ми зрозуміли, що це кривавий ранок. За селом розбили блокпост. Так підступно. Коли наші захисники не чекали біди, ворог, як хижак, напав зненацька та влаштував криваву бійню. Приречені на смерть, воїни до останнього захищали позиції.

Невже це у нас? Невже це тут сталось? Село оживало: говорило, плакало, кричало. Люди у розпачі терміново хапали речі, документи та їхали світ за очі.

Звичайною дорогою неможливо було їхати, там був розбитий блокпост. Їхали й ми. Цей день пекла запам’ятаю на все життя. Я запам’ятаю сльози мами, татову руку на маминій руці і довгу дорогу в нікуди…