Бубало Єлизавета, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Камінь-Каширське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косянчук Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна – країна, багата історією й традиціями. Я проживаю тут, навчаюсь, зростаю, мрію, планую, але останнім часом  переживаю складний період у своєму житті – війну за власний шлях. Минуло 1000 днів. Якими вони бути: тернистими і звивистими,  або ж легкими, без перешкод і викликів? Війна за свій шлях – це частина мого життя й життя кожного з нас, і чи  виграємо ми її,  залежить лише від нас.

Для мене ця війна здається дивною й несправедливою, але я чітко розумію важливість захисту своєї країни.

Недаремно народна мудрість каже, що життя прожити – не поле перейти. І зараз, у ці тривожні дні,  я не хочу загубитися у світі, обтяженому страшними випробуваннями, хоч іноді це здається мені  й зовсім неможливим.  Але саме в такий нелегкий час поруч зі мною є люди, які своїми вчинками показують, як обрати свій шлях у житті.

Мої батьки й учителі розповідають про героїзм військових, які захищають країну від ворога. Я пишаюсь їхньою сміливістю й жертовністю.

Ці справжні герої надихають мене і вчать, що треба бути сильною та вірити у свої ідеали. І ці люди – не супермени, не вони винайшли останню модель модного авто, не вони відкрили таємниці космосу, але вони самі – Космос. Це наші ЗСУ, волонтери, добровольці. Ми живемо поруч, бачимося щодня, але не помічаємо в цих Титанах чогось надзвичайного. Тож це надзвичайне в них уже було, є й буде.

Вони вже вказують шлях кожному з нас і мені особисто.  А, можливо, усе дуже просто, і щоб не воювати за свій шлях, достатньо переконати себе в тому, що ти нічого не можеш змінити в цьому житті…

Але розумію одне: знати таких людей і не йти за ними – ось  справжня проблема.

Так чи інакше війна торкнулася багатьох українських сімей. А  скільки ж  забрала вона життів! Моє серце болить від того, що багато військових полягло, захищаючи країну від агресора. Напевно, у кожного з нас є односельці, знайомі або навіть родичі, які загинули  від кулі ворога.

У невеличких селах чи містечках є такі військові-герої, що віддали своє  життя за нас.

Одним із таких героїв став Артем Колядюк, який із липня 2023 року в протистоянні з російським загарбником, захищаючи Україну від окупантів у складі 118 ОМБр., загинув. Він був кращим компаньйоном артилеристів та «очима» піхоти. До початку віроломного вторгнення ворога в Україну її вірний син Артем Колядюк не мав військового досвіду, але, не вагаючись, став на захист рідної землі від агресора. Чинити спротив окупантам патріот розпочав зі служби в роті охорони.

Згодом Артем стримував ворога на північних рубежах у складі 50-го окремого стрілецького батальйону. Пізніше його підрозділ приєднали до 115 бригади. А через деякий час Герой поповнив ряди 118-ої окремої  механізованої бригади.

Пізніше, поїхавши за кордон, мій земляк опанував складні навички оператора дрона. Він перебував у епіцентрі боїв і вдень, і вночі, адже ворог не спить і потрібно шукати орієнтири в небі – виявляти чужих і прикривати своїх. Його «пташка» допомагала піхотинцям та артилеристам виявляти ворожу ціль, натомість сам боєць, на превелике горе, не вберігся.

У моєму місті є ще багато Героїв, які поклали своє життя за мир і спокій у нашій країні. Коли проходжу  Алеєю Слави, то бачу прізвища та імена багатьох так близько мені знайомих: Роман Букало, Олександр Бусько, Микола Смітюх, Святослав  Троцюк, Олег Карпік, Микола Цюрик, Андрій Ващук, Володимир Деркач, Сергій Дейнека та інші.

Серед них є і ті, хто здобував освіту в моєму навчальному закладі та мріям про щасливе перспективне майбутнє.  Вічна слава ГЕРОЯМ!

Коли на фронті гинуть такі люди, кожен із нас не має права опускати руки. Ми можемо робити те, на що вистачає наших сил, – донатити, волонтерити, допомагати знедоленим, адже просто не маємо права програти війну за своє життя.

Героїзм та жертовність наших військових і звичайних мирних громадян, які стали на захист нашої країни, – для мене справжній приклад.

Народна мудрість каже, що добро завжди перемагає зло. Я вірю, що після цих невимовно тяжких 1000 днів скоро настане мир, і всі захисники й захисниці повернуться додому, до своїх сімей. Шкодую лише за тим, що жодні слова, ніякі наші вчинки, навіть дуже-дуже добрі, не повернуть полеглих Героїв живими додому. Тому в пам'ять  про всіх, кого знищила війна, – дорослих  і зовсім маленьких, військових і цивільних – ми, майбутнє  покоління, просто повинні боротись і йти до кінця. Не можемо програти, бо ми – нащадки славетного роду!

Низький уклін і шана всім героям, які загинули, захищаючи рідний дім!

Я мрію про світле майбутнє для України, де війна не буде заважати мені рости та розвиватися. Я так хочу бути частиною світу, де мир і співпраця  будуть замість війни та руйнування. Твердо вірю, що я і мої однолітки можемо змінити світ на краще й побудувати свій власний шлях до миру та процвітання.

Так, війна може змінити моє життя, але вона не може відібрати в мене права на мрію, на власний шлях.

Я готова боротися за своє майбутнє, робити все можливе, щоб відновити мир у нашій країні та забезпечити краще завтра. Ця віра допомагає мені пройти через випробування війни й додає надії на мирне та щасливе життя в рідній Україні.