Пам’ятаю страх і відчай на початку війни. Все було зачинено. Постійні тривоги. У Кривому Розі в мене немає нікого, а я мешкаю на дев’ятому поверсі. Боялась бути там одна. Я поїхала до брата на Сумщину, в місто Лебедин.
Була евакуація, а у мене нога дуже боліла. За пів години потрібно було дістатись до адміністрації. До Полтави ми найняли машину, потім доїхали до Чернівців, там звернулась до медичного закладу. Мені там зробили уколи, я була там десять днів. Потім поїхала до Італії, до дочки, а через два місяці повернулась до Лебедина. Коли повернулась, будинок був пошкоджений вибуховою хвилею. Розбиті вікна, посунувся шифер і зруйнувало димохід.
Постійно приймаю ліки, бо не могла спати від страху, ховались під ліжком.
Це був такий страх, коли летіли літаки… На нафтобазі розірвалась ракета, і у нашому будинку вилетіли шибки. Ми ганчірками їх позакривали, а на вулиці холодно було.
Кривий Ріг – прифронтове місто, тут постійно чутно вибухи. Я вирішила приїхати, бо рік не була вдома, потрібно приглядати за квартирою.
Сподіваємось, що війна закінчиться скоро. Після перемоги всі люди будуть один за одного, віримо, що буде все якнайкраще.
