«Не думала, що це буде так довго»

Анжеліка стала свідком жахливих подій у Донецьку влітку 2014 року. Коли над її будинком почали свистіти кулі та снаряди, вирішила виїхати. Але повернулася з-за кордону додому, в Україну.

Для мене війна почалася після виборів президента України, одразу на наступний день, 26 травня 2014 року. Я працювала адміністратором по FitCurves на Путилівці. Прийшла на роботу – і зразу вирішила звільнитися. Я почула, що саме в тому місці, де знаходився наш спортзал, стався перший вибух. Перше кровопролиття трапилося саме біля того місця, звідки я звільнилася.

Від цього часу почалася війна. Стало зрозуміло, що все змінилося, усе буде дуже серйозно й суворо. У перший же день я включила голову: що б не відбувалося, так повинно зараз бути. Треба просто вірити, що все добре, потрібно буде пережити якийсь час. Я не знала, що це буде так довго. Думала, півроку-рік.

Усе я бачила. І як вперше кружляли вертольоти над містом. У той день я була на уроках з вокалу, хотіла повернутися додому із центру міста і не змогла. Мені сказали, що до залізничного вокзалу не доїхати, потрібно добиратися обхідними шляхами. Я поїхала на тролейбусі, хотіла проїхати повз Путилівку в район аеропорту, де жила. На Путилівці наш тролейбус зупинили, сказали, що їхати не можна, і я вийшла. Через деякий час побачила величезну калюжу крові прямо на асфальті, я бачила загорнуті в мішки трупи й думала, як мені звідти виїхати. Вирішила йти через посадку, але мені заборонили, сказали, що в посадці снайпери.

Мені вдалося дістатися до тітки, яка живе біля вокзалу. Вона була страшно перелякана, адже вона пережила війну в Чечні. Я зателефонувала брату, він сказав, що кружляють вертольоти, і він не виходить зі своєї майстерні, переживає, тому що горить будинок на нашій вулиці...

Розділилися друзі й сусіди. Одні кажуть, ми за одну сторону, інші – ми за іншу. Усі сварилися. Навіть у родині був поділ, тому що кожен бачив свою правду. Мій брат на роботі одну правду говорив, а я іншу правду бачила. Це інформаційна війна.

Особливо запам’яталися мені випадки, коли дивом люди залишалися живі. Якийсь чоловік прикрив свою дружину, коли ми смажили шашлики, і у двох метрах від нас щось прилетіло, упало й вибухнуло. Запам’яталося, як тітка розповідала, що йшла нашою вулицею, а повз неї пролетіла куля. Таке може бути в XXI столітті? Це може бути зі мною?

Я виїхала в Іспанію, отримала статус біженця, зрозуміла, що не можу без своєї батьківщини, і повернулася в Україну. Я сама собі здивувалася, зрозумівши, яка я. Не те щоб патріотка, але не можу без неї, для мене це важливо. Я планую повернутися додому, коли все закінчиться. Ми там будували будинок усе життя, він найкращий і найпрекрасніший, там моя батьківщина.

Зараз я ціную кожну хвилину часу, хочеться проживати її з користю, не бездіяльно, тому що життя може закінчитися будь-якої миті. Найціннішим і найважливішим для мене в ці роки стала моя сім’я – батьки, брат, сестра, чоловік і його мама.