"Не дивлячись ні на що, я впевнена, що нашу країну чекає велике майбутнє"

Туз Катерина

10 клас, Кам'янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Чорноморської сільської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання: Зарєчна Тетяна Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

«Переформатування особистості –

тотальна зміна життєвих цінностей,

особистісних якостей людини

внаслідок травмуючих подій у житті»

«Мій особистий щоденник», запис від 23 липня 2022 р.

Коли ми перебували в евакуації я почула безліч історій війни, від людей з різних куточків нашої країни: Запоріжжя, Херсон, Одеса, Харків, наш рідний Миколаїв, Київ, Чернігів, Полтава. Мою історію навіть порівнювати не можна з тим, що пройшли ці люди, але вона є яскравим прикладом того, як змінюється та формується особистість підлітка у часи війни.

Я добре пам’ятаю відчай перших днів війни, страх, що стискав серце холодними руками. Також з пам’яті не стерти холодний розум, що зазвичай був мені не властивий. Правду кажуть: стресова ситуація розкриває глибини людської особистості краще, ніж будь який психолог.

Березень. Споглядаю ситуацію в країні, намагаюся робити це зі сторони. Серед наших знайомих є досить багато панікерів, після спілкування з ними хочеться скласти речі та тікати з України світ за очі, але тримаймо стрій. З’являється бажання бути дипломатом, коли слухаю чого досягають представники нашого МЗС за кордоном. Мала примарні надії на переговори, поки допомагаємо ЗСУ.

Квітень. Росіяни відступають з півночі нашої країни.

Відновлюємо онлайн-навчання в школі, психічний стан набагато покращується, але вже точно не те, що було до війни. Сумую за однокласниками, надсилаємо один одному повідомлення коли на вулиці гучно, питаємо як справи та чи тихо.

23-27 квітня. Приймаємо рішення виїхати до Німеччини. Якщо коротко: 8 людей, 5 країн, 17 пересадок, маленьке немовля, ночівля в спортзалі, у потязі, затримання поліцією, ночівля на вокзалі і ми прибули на місце призначення.

Травень-Серпень. Життя в Німеччині виявилося нелегким, безпечним так, але нелегким. Закінчую 8 клас на відмінно, отримую омріяний похвальний лист.

З нами виїхала моя тітка з маленьким немовлям, яке росте у нас на очах. Без нього ми б зійшли з розуму, ці блакитні оченята витягали з найтемніших закутків страху ще з перших днів війни. Йду в місцеву гімназію, знайомлюся з прекрасними людьми. Намагаємося подорожувати по можливості, можу годинами спілкуватися по телефону з найкращою подругою.

Там, у Німеччині, знаходжу два нових хобі: макіяж та прикраси ручної роботи. Мені дуже подобається. Коли приймаємо рішення їхати додому, залишаю майже всім знайомим, на згадку про мене браслети.

Своє повернення не забуду ніколи. Сльози щастя та відчуття того, що Німеччина просто наснилася, про неї нагадував лише календар та речі, що ми звідти привезли. Пам’ятаю обійми подруги та класної керівнички, обійми кожного з однокласників. А далі 9 клас та свідоцтво з відзнакою.

Отже, війна забрала мирне життя та спокій, забрала багато життів. Але наші воїни дали нам можливість жити далі. Так, жертвуючи собою вони дають нам можливість жити відносно мирним життя, але сили ми повинні знайти самі. Натхнення та жагу до життя ми повинні знайти самі, заради тих кого не повернеш. Війна навчила жити сьогоднішнім днем, не відкладаючи на потім. Вона подарувала мені внутрішній стержень, що міцний наче граніт. Це моя впевненість в тому, що я прокинуся завтра; що мій дім буде цілим; що не дивлячись ні на що, я впевнена, що нашу країну чекає велике майбутнє; впевненість у тому, що я сміливо можу обирати собі професію, що буде пов’язана з відновленням та відбудовою; впевненість у тому, що ми будемо жити.

Це ї є переформатування моєї особистості: від дівчинки, що хотіла навчатися в Петербурзі та вивчала історію династії Романових, вірила у дружбу народів, до дівчини, що ненавидить все російське, хоче навчатися в Україні та представляти свою Батьківщину в міжнародному культурному житті. Я пишаюся тим, хто я є: я – Українка!