Мені 25 років. Маю двох дітей, восьми і трьох років. Жила з ними, мамою і меншою сестрою в селі Мала Токмачка Запорізької області. На початку березня зникло світло, а через це не було й води. Ми набирали воду з колодязя. У магазини не завозили товари. Ми їздили по продукти в Оріхів. Грошей було зовсім мало.
Коли почалися обстріли села, чоловік старшої сестри вивіз нас на своєму автомобілі в Запоріжжя. На той момент сусіднє село вже було окуповане.
У Запоріжжі нас зустріли волонтери й надали нам допомогу. З дітьми попрацювали психологи. Ми виїхали всією сім’єю, але живемо всі окремо. До війни я збиралася вийти з декрету й влаштуватися санітаркою в лікарню, однак зараз не можу працювати, бо ні з ким залишити дітей. Тільки-но запрацюють дитячі садки і школи, вийду на роботу.
Тримаюся заради дітей. Вірю в ЗСУ і в те, що все буде добре. Мрію про якнайшвидше закінчення війни.
