Мені 56 років. Маю чоловіка. Він тяжкохворий. Ми жили в Попасній Луганської області. Я працювала прибиральницею на Укрзалізниці. Неподалік від нас був поліцейський відділок. Коли почалися бойові дії, у нього неодноразово влучали снаряди. Після 2014 року ми з чоловіком виїхали в Комишуваху. Планували цієї весни повернутися додому – зробили ремонт у квартирі. Однак наші плани не здійснилися, бо почалася повномасштабна війна. 

24 лютого цього року я була у Попасній на прийомі у лікаря. Коли дізналася про вторгнення росіян, зайшла додому і зняла на відео своє житло, аби залишилося напам’ять. Після цього поспішила на потяг, щоб повернутися до чоловіка у Комишуваху.

З першого дня війни зачинилися магазини. Одного разу я пішла з сусідкою в школу по гуманітарну допомогу. На зворотному шляху ми потрапили під обстріл.

Осколки летіли прямо нам під ноги. Ми впали в канаву під парканом. Над нами проходила лінія електропередач. Ми боялися, що обірветься провід – і нас уб’є струмом.

Коли підвелися, то побачили, що снаряд упав біля колодязя. Удар був такої сили, що вирвало два бетонних колодязних кільця. Ми чудом вціліли. Незадовго до від’їзду ще раз ходили з сусідкою по гуманітарну допомогу й потрапили під авіаобстріл. 

Не було світла й газу. На вулиці було 14 градусів морозу. У будинку температура знизилася до мінус одного. Нам вдалося зарядити телефон у сусідів і додзвонитися до перевізника. Виїхали з чоловіком і сусідкою в Бахмут. Через три дні сусідка поїхала до доньки в Молдову, а ми – в Дніпро. Зараз мешкаємо в місті Жовті Води, у гуртожитку педагогічного коледжу. Отримуємо дві третіх частини зарплатні й гуманітарну допомогу. Місцеві жителі заспокоюють нас, допомагають. Тут багато людей з Попасної, в тому числі наші сусіди. Радісно всіх їх бачити. 

Наш будинок у Комишувасі згорів відразу після того, як ми виїхали. Згодом росіяни пограбували нашу квартиру в Попасній і розбили будинок. 

Дуже хочеться, щоб війна скінчилася якнайшвидше. Чекаємо на перемогу, щоб повернутися додому.