До війни ми працювали, всього вистачало. Могли поїхати кудись відпочити чи гості, а вже сім років нікуди не виїжджаємо. На життя не вистачає, доводиться заощаджувати на їжі та одязі, доношуємо те, що є. Багато грошей іде на ліки.

Дуже добре пам'ятаю дні, коли почалася війна. Це було дуже страшно, тим більше, ми ще не знали, що це таке. Пережили такі стреси, що не дай Боже. І в льох лазили, і на карачках під ліжко лазили. Потім у городі впав снаряд.

У нас будинок на два господарі, у нього тоді побило вікна та дах. Там досі все протікає, бо нема за що ремонтувати. Тепер з його боку дах тече, а ми переживаємо, що у нас може завалитися балка. Там все гниє, вікна й досі забиті плівкою. Так і живемо.

За останні роки було багато епізодів, які хочу забути. Якось йшла вулицею, сусіди через чотири будинки в цей час були на роботі. Їхній шестирічний хлопчик був удома. І бачу, що дитина дивиться вгору і біжить у льох, а потім стала і стоїть. Я підійшла, кажу йому: «Дімо, що трапилося?» А він: «Літак». Я говорю: «Та це безпілотник». А дитина стоїть і пісяє у штани. Я ніколи цього не забуду.

Або коли я почула сильний плач сусідської дівчинки. Ми вже знали всі літаки напам'ять. Бабуся була на городі, а онука грала у дворі. І бабуся з переляку схопила дівчинку й у льох. А дитина злякалася через те, що її так схопили.

Я дуже довго не могла спати ночами. Це все було в голові, не передати нікому. Тому на тему війни я ніколи не розмовляю ні з братами, ні з ким, вони не зрозуміють.

Це може зрозуміти той, хто пережив усе це. Іншим важко уявити, як ми сидимо на вулиці, а біля нас собака та кіт сидять. Ще ніде нічого немає, а кіт зривається і біжить до хати. І раптом починається бомбардування, все летить через нас. Або коли дивиться вгору і виє. Ми вже знаємо, що зараз полетять літаки. Це тихий жах.

Найстрашніше ще те, що тоді нічого не працювало, зовсім нічого. Нема де було поповнити мобілку і сказати родичам, що ми живі. Ходили та шукали місця, де зв'язок був.

Одного разу потрапили під перехресний вогонь. Це було дуже страшно. Або ходили до лісу за півтора кілометри на пагорб, щоб додзвонитися до родичів. І нас засікли, розпочали обстріл. Ми перестали туди ходити. Досі спокійно не можу про це казати.

На нашій вулиці з 22 будинків залишилося лише 6 цілих. Два будинки так і не відновили.

Мрію, щоби на землі був мир. Нехай ми будемо жебраки, аби спокійно лягали спати і спокійно прокидалися, щоб люди мали роботу, щоб діти не їхали. Зараз у нас залишилися лише старі люди.