Колесник Уляна, 10 клас, Гірський ліцей Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івасютіна Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це одне з найстрашніших явищ, яке може статися в житті людини. Війна... Коли чуєш це страшне слово, перед очима відразу постають зруйновані будинки, жахливі вирви від снарядів, люди в розпачі, умовно чуєш звуки вибухів. Для мене війна почалась раптово. Лютий 2022 року назавжди закарбується в моїй пам’яті звуками вибухів, понівеченими будинками.

Я добре пам’ятаю, як я з батьками бігли ховатися до укриттів, чуткий сон в одязі, нескінчені розмови дорослих в сховищах.

На п’ятий день весни мої батьки прийняли важке, але необхідне рішення - залишити нашу домівку і покинути Гірське, маленьке містечко в Луганській області, яке стало рідним для нас на багато років. Це було рішення, яке змінило наше життя назавжди. Ніхто не знав, що на нас чекає попереду, але одне було очевидно: це рішення, хоч і важке, але було правильним.

Ми мали залишити те, що любили, щоб зберегти те, що було найважливішим - нашу родину і життя.

Дорога до селища на Вінниччині тягнулася крізь нескінченні затори з машин, таких самих, як наша, переповнених людьми, які, так само як і ми, залишали позаду свої домівки, спогади і звичне життя. АЗС були переповнені, і пальне закінчувалося швидше, ніж його встигали завозити. На багатьох заправках вже не було чого купити. Вночі нам довелося зупинитися біля однієї з АЗС.

Не було ані пального, ані місця, де можна було б переночувати, тому ми провели цю ніч просто на дорозі, у машині. Холод проникав крізь вікна, і ми ховалися під ковдрами, намагаючись зігрітися.

Навколо, в сутінках, миготіли вогники фар інших автомобілів. Невідомо було, скільки ще триватиме цей шлях і як швидше ми зможемо дістатися безпечного місця. Дорога була важкою не лише через фізичну втому, але й через емоційне напруження, адже нас переслідували тривожні думки про те, що залишилось позаду: рідний дім, знайомі вулиці і звичне життя.

В червні 2022 року ми знову переїхали. На даний час мешкаємо в Кривому Розі. Зруйновані будинки, постійні відключення світла, постачання води за графіком, через зруйнування Каховського сховища, довготривалі звуки повітряної тривоги - це лише маленький перелік того, до чого ми вже звикли.

Але я не можу звикнути до того, що тепер більше не можу бачитися зі своїми рідними та друзями так, як раніше. Тепер же ми спілкуємося лише через телефон або відеодзвінки.

Особливо важко на свята, коли ми звикли збиратися великою родиною. Тепер ці моменти сповнені тиші та роздумів про те, як добре було раніше. Друзі, з якими я ділила радощі та проблеми, тепер далеко, хтось в іншому місті, хтось за кордоном. Зараз у Кривому Розі я знайшла декількох подружок, але мені все одно дуже бракує тих теплих днів з друзями дитинства, як у Гірському. Війна показала мені, що навіть у найтемніші моменти життя, можна знаходити світло. Це світло в людях, у їх готовності допомагати, підтримувати одне одного і боротися за те, що важливо.

З війною я зрозуміла, що ніколи нічого не можна відкладати на потім, бо кожна мить - це шанс, який може не повторитися.

Але кожен вірить, де б він не знаходився на цей момент - на території України чи за її межами - ми переможемо. Віра в наших незламних воїнів не згасає. Кожен військовий  - це герой, якій наближає перемогу. Ми тримаємося вже майже 1000 днів та не підкорюємося ворогу. Наші військові, волонтери, лікарі та інші люди і надалі будуть наближати перемогу.

Ми були, є та будемо незалежними!