Кононенко Ірина, 15 років, Шульгинський ліцей

Мабуть для кожної людини у світі важливо, щоб на нашій планеті був мир. Щоб не було цих безглуздих суперечок між країнами світу, щоб всі жили в тиші та злагоді!

Але нажаль у двох сусідів України та Росії вийшло протиріччя і до сьогоднішнього дня коїться це непорозуміння!

Цей день був приблизно років сім назад у місті Артемівськ ,тоді ще до кінця я не могла усвідомити, що почалася війна. На той час я вчилася у другому класі, ще маленька дівчинка начебто, але розуміла те, що відбувається навкруги. В один літній день, коли я гуляла з друзями неподалік від дому, ми почули гучний вибух, який дуже всіх налякав. За нами поприходили батьки, позабирали нас додому та коли я прийшла у свій дім почала плакати, бо це було страшно та дуже недобре.

Після чого і зрозуміла, що почалася війна та справжнє випробування для мене та моєї сім’ї. Періодично було чути постріли та гучні вибухи, бо недалеко знаходиться Луганськ , де і відбувалися бої. Також пролітали літаки, які ми бачили. Можливо вони бомбили Луганськ, бо кожного дня так гатили, що дрижали вікна від тих пострілів.

Мої мама і тато майже кожен день спілкуватися по телефону з бабусею та дідусем, бо доводилося навіть спускатися до підвалу. І вже коли почалися справжні незручності, що не було з чого їжу зробити, робота тата припинила працювати, бо шахтні тунелі затопило водою і грошей майже не лишилося , батьки вирішили поїхати до бабусі та дідуся у село Шульгинку.

Збиралися дуже швидко, брали тільки необхідні речі та документи. Їхати було ні на чому тому, що потяги припинили рух, бо колії було підірвано. Автобуси теж припинили рух в усіх напрямках із-за бойових дій. Тато попросив свого друга про поміч і той нас відвіз у Трьохізбенку до перебитого мосту.

І ми всією сім’єю перейшли перебитий міст на ньому був згорівший вщент автобус і велике провалля. Коли ми прийшли на інший берег, то там вже чекали на дідуся. Час йшов дуже повільно. Дідусь все не їхав, десь почало гриміти стало дуже страшно. Батьки почали шукати якийсь транспорт, щоб доїхати до центру села. Якийсь чоловік привіз на тракторі з причепом овочі, які в нього купили люди з Алчевська. І тоді мама попросила його, щоб той привіз нас в центр .

Там ми вже і зустрілися з дідусем, який приїхав за нами на машині. Ми дуже зраділи, побачивши однин одного! Завантаживши машину речами, поїхали в Шульгинку. По дорозі було дуже багато блокпостів. Там перевіряли документи. Але це відбувалося швидко і ми їхали далі й далі.

А в селі Шульгинка на нас чекала бабуся і молилася, щоб все було добре. Коли ми приїхали , всі були виснажені, але дуже раді , що ця не дуже приємна подорож скінчилася добре.

Маленькі брати, ще довго боялися гучних звуків, а наймолодший братик боявся звуку холодильника, який вмикався. Він питав : «Це, що літак?» Всі були дуже налякані.

Батьки думали, що залишаються тут на два місяці, але ж пройшло вже сім років. Тепер напевно це наш дім.

Нажаль в дитячій нашій пам’яті залишилось мало спогадів про рідний дім. Особливо у найменшого брата, він взагалі мало, що пам’ятає з того, що трапилось сім років тому.

Я думаю, що ця історія з мого життя, показує , що нова реальність дуже ненависна та жорстока до людей будь-якого віку. Я вважаю, що мир - це взаєморозуміння, бо коли люди один одного розуміють немає ніяких конфліктів. Також це підтримка , спокій, тиша, згода, гармонія, насамперед процвітання, якого у нас немає у державі. Так хочеться, щоб вже скоріше закінчувався цей навколишній безлад та війни. І всі жили дружно та щасливо!