У мене два сини – 13 і 10 років. Ми виїхали з Маріуполя, тепер живемо у місті Дніпро. Ми тут з квітня 2022 року.

Повномасштабна війна застала нас вдома. Ми не думали, що все буде так серйозно, інакше б намагалися відразу виїхати. Весь жах ми зустрічали на сьомому поверсі дев'ятиповерхівки. Ми навіть у підвал не спускались, бо у нас його не було. Ми пройшли через усі жахи війни. Діти досі пам'ятають як літали літаки, як скидали бомби, як ми молили Бога. Це дуже важко згадувати. У мене зараз сльози на очах.

У нас була нестача продуктів. Приготувати їжу було неможливо. Навіть якщо якісь макарони чи картопля лишалися, неможливо було розвести багаття біля під'їзду. Найжахливіше – це голодні очі дітей. А ще – дуже важко було виїхати. Це було дуже страшно. Ми виїжджали на свій страх і ризик 17 березня, коли дізнались, що є така можливість і люди намагаються це зробити. Ми їхали з дітьми під обстрілами, було страшно.

Шокували трупи людей у нашому районі, вони були навіть біля нашого під'їзду. А ще – будинки, які горіли, за якими ми спостерігали з наших вікон. Дуже багато було шокуючих речей. Дякувати Богу, ми виїхали з цього пекла.

Із усіх машин, які були на стоянці, наша єдина залишилась на ходу. Всі інші були побиті і вигорілі. Ми прийняли рішення, що залишатися у місті, яке бомблять звідусіль, більше неможливо, і поки машина ще ціла потрібно виїжджати. Сусіди побачили, що ми збираємось, зібрали колону із восьми машин. Ми так і виїжджали. На блокпостах чоловіків роздягали, шукали татуювання, оглядали автомобілі, перевертали всі речі. Ми вивезли собаку породи чихуахуа. Вона з нами. Ми обрали Дніпро, бо у нас тут куми і вони нам допомогли з квартирою.

Ми залишились без нашого бізнесу. Добре, що нам дали прихисток гарні люди тут, у Дніпрі. Діти намагаються весь жах забути. Вони займаються футболом у спортивній секції. Хочеться додому, і ми сподіваємось, що туди повернемось - в український Маріуполь.

У мене немає роботи. Я займаюсь дітьми. Чоловіку довелося йти таксувати. За його фахом тут знайти нічого не вийшло.

Кожна сирена, яку ми чуємо, досі нас шокує. Ми ще не відійшли, весь страх ще всередині.

Ми сподіваємось, що війна закінчиться вже незабаром. Майбутнє я бачу мирним, світлим і без війни. Цього зараз хочуть усі українці.