Я викладач Бахмутського педагогічного коледжу. До війни я працювала у Бахмуті, мала свій колектив, займалася спортивними і бальними танцями. Ми їздили на конкурси. Коли розпочалася війна, ми виїхали у Жовті Води, тому що сюди евакуювали мій коледж. Нині я продовжую працювати викладачем. До війни у мене був свій дім, дача. Зараз я орендую житло. 

У перший ранок війни ми почули вибухи, але не могли зрозуміти, що це таке. Потім зрозуміли, що це був ракетний обстріл. Відтоді почалося життя у постійному страху. Наше місто розташоване в улоговині і там багато висот. Ми відчували цей страх, чули як усе літає. Були обстріли, ми спускалися у підвали. Життя поділилося на до і після. Навіть порівняти не можна ці два життя. Коли ти маєш усе, а потім залишаєшся ні з чим. Починати життя заново дуже важко. 

Найважчим було покинути домівку. Вдома я була ще ціле літо. Були влучання у будинки. Ми сподівались, що окупанти до нас не зайдуть, бо там висоти. Думали, обійдуть наше місто. Але так не сталося. Там уже не було зв'язку, потрібно було виїжджати. Я до останнього сподівалась, що все закінчиться. 

Хліб нам давали через день або щодня. Була гуманітарна допомога. Магазини поступово зачинялись. У мене дача, я її не покидала. Дуже важко було все залишити. У нас був підвал обладнаний дуже гарно. Дуже добре було, що були волонтери, які годували собак і котів. У нас у місті залишилось дуже багато тварин. 

У Жовтих Водах дуже багато людей із Бахмута. Більшість залишилося без домівок. 

Вдячна вашому фонду за допомогу. Вона дуже доречна.