Мирослава Білоус, 10 клас
Саратський ліцей Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Іожица Вікторія Георгіївна

1000 днів війни. Мій шлях


Бути українцем — це значить бути постійно 
в стані доказування свого права на існування.    
Володимир Винниченко

Війна  – завжди страх, дивні почуття всередині та безвихідь. Пекельний ранок 24-го лютого 2022 року сповістив бомбардуваннями  про російську агресію всю Україну, кожного з нас.  Перше, що спалахнуло, – це моє  серце, яке не розуміло чи не хотіло розуміти ситуацію. Воно лише жалібно стислось  у грудях, дихання завмерло, погляд зупинився  на чомусь другорядному.  У голові відчай перекликався з безвихіддю та бажанням це пережити. Хіба цього ми прагнули все своє життя? Хіба саме це мені потрібно споглядати і згадувати свою країну до війни, коли все довкола було заповнено кольоровими барвами? Певно, що ні, але це вже не мало  значення.

 Свої перші дні війни я проводила, неначе в тумані… Кожного разу, коли чула дзвінку сирену за вікном, напружувалась та хвилювалась, спускаючись в укриття за нашим ліцеєм.

Тринадцятирічну мене охоплював жах, що не мав меж. Очі наповнювались  сльозами, адже ти не знаєш, чого взагалі треба очікувати в цей час, коли в нашій Одеській області лунають вибухи та звучить повітряна тривога. Батьки і друзі завжди заспокоювали, кажучи, що все буде добре та не слід хвилюватись. Я вдячна їм за підтримку, без них моє хвилювання залишилось би таким, як було тоді. Вони – найцінніше в нашому житті, шкода, що деякі цього не розуміють. Моя вулиця, де пройшло  дитинство,  набуває іншої  цікавості, хочеться згадати все своє коротке життя. Старенькі бабуся й дідусь, їхні розповіді, з яких мені хочеться дізнаватись все більше про  минуле тих безтурботних та світлих мирних часів. Рідне  невеличке селище Сарата,  моя Україна, яку мрію знову бачити такою, якою  вона була до війни: незалежною, що надихає творити та пахне мирним життям.  

Іноді  відчуваєш свою безпорадність від того, що не можеш покращити стан країни, де знаходишся, адже ти -  звичайний підліток.

Тому я і декілька однокласниць узимку, на уроках трудового навчання, в'язали з любов’ю шкарпетки військовим, робили подушки.  А ще – брали участь у благодійних акціях ліцею та селища.  Головна наша зброя – підтримка один одного. Ми -  незламні й безстрашні. Зламається все всередині нас, але допоки ця підтримка жива, то буде жити наша внутрішня стійкість  й найголовніше -  свобода духу, що дана нам у спадок від предків. Нам все під силу, ми все зможемо, ми все осилимо, в наших долонях  - майбутнє України, яке наразі захищає військовий, ризикуючи власним життям.  

Найважче, на мою думку, - це коли твоя матір є захисником, служить в ЗСУ. Ці переживання неможливо передати простими словами, потрібно їх відчути власним серцем. Як відчуваємо ми з братиком, коли очікуємо від мами дзвінка чи короткого повідомлення про те, що все нормально.

Найважливішим для мене є віра в те, що мама незабаром повернеться додому живою. Я щомиті хвилююсь про її безпеку на фронті, бо війна - це справді дуже страшно. Хочу обійняти її, міцно притиснути до серця і не відпускати. Відстань між нами стає безкінечним шляхом, який, здається, не пройти ніколи. Серце розривається від болю та суму за матінкою. Прагну побачити найріднішу в світі людину вдома, де її чекаємо ми всі, дуже хвилюючись про неї та побратимів. Цінуєш кожну мить, коли є можливість поговорити з мамою по відео, побачити її дороге обличчя, яке робить тебе найщасливішою.

Почути голос і дізнатись, що все добре. Забути про кілометри, які нас віддаляють. Перш за все наші серця пов’язані на все життя, відстань робить цей зв'язок міцнішим.  

Лише тоді, як нарешті я відчую її обійми, то зрозумію, що всі проблеми до цього були такими дрібними. Можливо, ця наша зустріч відбудеться на тисячний день війни, коли настане мир. Війни, яка змінила  весь  мій світогляд та змусила цінувати важливі в житті речі, допоки вони не втрачені.