Ільїна Софія, 9 клас, Комунальний заклад "Очеретинський навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів - дошкільний навчальний заклад (опорний навчальний заклад) Очеретинської селищної ВЦА Покровського району Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горбунов Михайло Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Софія, мені п’ятнадцять років. Родом я з Донецької області, зараз проживаю в Київській області. Мені було п’ять років, коли розпочалась війна у 2014 році. Я тоді ще не зовсім розуміла, що це таке – «війна», але чітко пам’ятаю страх від вибухів.

24 лютого 2022 року про початок повномасштабного вторгнення мені повідомила мама; цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті.

Тоді одразу відчувався страх, нерозуміння, і головне питання крутилось в голові – за що це покарання?

Через кілька днів від початку війни ми почули перші вибухи, які стали чути все частіше й частіше. Ми думали, що як і у 2014 році, перечекаємо в підвалі та все буде добре, але ситуація ставала все гіршою і гіршою. 7 квітня ми вирішили виїхати з повним нерозумінням, як буде далі складатись життя, і як скоро ми повернемось додому.

Я востаннє зайшла у свою кімнату і перше, що я вирішила забрати, були фотографії родини, досі не можу пояснити, чому саме вони. Тоді я ще не знала, що більше не побачу свій будинок…

Разом з мамою і бабусиною сестрою ми виїхали до сусіднього міста, далеко їхати не хотілось, бо в селі залишалися бабуся й дідусь. Це був початок війни й тому були проблеми зі зняттям готівки, заправкою авто й закриті більшість магазинів.

13 травня бабуся вже не витримала обстрілів і теж приїхала до нас. Ми жили всі разом в місті дуже довго, думали так далі й жити, але все частіше місто почало зазнавати обстрілів, почалися часті перебої з водою, і ми вирішили виїхати вже якомога далі від Донецької області…

19 липня ми приїхали в село під Києвом, де зараз і живемо. Через деякий час до нас приїхав дідусь. Ми дуже переживали за те, що про нас подумають люди, як будуть ставитись і чи приймуть нас, але все склалось добре. За ці два роки я побувала під обстрілами, переживала за подругу, яка ледь не потрапила під окупацію, мало не втратила родину під час обстрілу вокзалу та багато речей, які важко згадувати.

Найважче те, що мій брат на війні та вже давно не виходить на зв’язок, це розриває мені душу, і я боюсь, що буде найгірша кінцівка з можливих...

І ось вже понад два роки я хочу повернутися додому, але залишаюсь тут аби зберегти своє життя. Мені було дуже важко зрозуміти, що вже немає будинку, немає тих місць, де я провела своє дитинство, що це вже просто руїни... З кожним днем я намагаюся відпустити біль від утрати.

На жаль, цей біль не проходить, як не старайся, він все одно йде поруч з тобою, ти просто навчаєшся з ним жити.

Війна – це страшне лихо, яке придумали люди. Вона руйнує наші життя і не дивиться дитина ти чи дорослий. Вона забирає дітей у батьків, а батьків у дітей. Людям доводиться тікати, а дітям ще й рано дорослішати. Також війна змінює наші погляди на життя і його цінність. На своєму прикладі можу сказати, що я змогла зрозуміти, що у мене одне життя, яке я повинна берегти, й воно не коштує речей, які я втратила через війну. Що найголовніше в житті – це мир і щоб поряд були близькі.

На жаль я, як і більшість українців, не зможу повернутися до минулого життя, воно вже ніколи не буде таким, як раніше… Але я вірю у світле майбутнє, де є мир і де всі люди щасливі, і що майбутнє буде кращим за минуле.

І найголовніше – що я зможу подивитися, хоч на зруйновану, але таку рідну та єдину Донецьку область.