Ми втратили житло вдруге, оскільки до 2014 мешкали в Луганську. Далі були Одеса, Миколаїв і, нарешті, Сєвєродонецьк. Діти бачили і чули початок війни, вибухи, були залякані. Бачили потрапляння снаряду в свою школу у Сєвєродонецьку та льодовий палац, в якому син займався спортом. Ми працювали в університетах, які отримали статус переміщених, намагались бути корисними тим громадам, які нас приймали. З лютого 2023 року переїхали до Дніпра, а далі Франківськ. У доньки - це вже 6 школа за дев'ять років навчання, вона переживає через відсутність друзів. Син важко адаптується, бо мовний бар'єр та нові виклики. Медикаментів нам не вистачало, бо чоловік має гіпертонію.

Найважче, що нам довелось пережити, це обстріли та вибухи, втрата майна, неможливість бачити рідних й знищення інфраструктури міст, до розвитку яких ми були причетні.