Ткаченко Софія, 9 клас, Великодолинський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дзекіш Тетяна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того,  хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

                  (Вікторія Амеліна)

Ніч перед війною була тихою, але тривожною. У повітрі висіла важка тиша, зірки на небі світили інакше — холодніше. Люди спали, ще не знаючи, що завтра їхнє життя зміниться назавжди. Ми лягали спати з надією на звичний ранок.

Це була остання ніч миру в Україні, в моїх рідних Сумах. 24.02.2022 о 03:40 - мій світ розколовся на "до" і "після".

Спочатку я почула як щось впало у сусідній кімнаті, де спить моя бабуся. Покликавши її, у відповідь я почула

- Вони йдуть, почалося...

- Бабусю, що тобі наснилося? Хто йдуть? Та що почалося?

Тиша.

- Софійко, дитино, війна почалася!

Про що річ? Новини…Жах... В цей момент, я зрозуміла, що моє дитинство закінчилося, в мої 12 років.

На ранок, повз моєї домівки їхали танки, багато танків, солдати і жодної живої української душі, бо йшли, наші *асвабадітєлі* від свободи, волі і від всього українського. Це вони так думали.

По всіх каналах чути -“Повномасштабне вторгнення”. Телевізор не вимикався щонайменше 16 годин на день. Зв’язок постійно зникав, всі лінії зайняті.

Тривожно, особливо вночі. Вибух. Затьмарений розум, сердце зупинилося. Найважче коли розумієш, що цей жах надовго, він не дозволить спокійно спати, і не виправити подій... Відчай.

Ніколи не пробачу сльози своєї бабусі. Вона згадувала свою матір, яка була у концлагері в Німечинні. У 15 років дівчину забрали, а повернулася вона через 4 роки повністю сивою жінкою із немовлям на руках, сином - Григорієм, щоб поховати його дитинчам на українській землі. Бабуся не відпускала мене, гладила, притискала і як мантру повторювала: “Тільки не з тобою, не з тобою…” І мовчала, довго мовчала.

Минуло кілька місяців, звикнувши до тривог і страху я збагнула, що війна змінила мій розум. 

Стабільний спокій, нічна тиша без розриваючого серце реву тривоги, можливість зустрітися за чашкою кави та просто обмінятися кількома новинами, нині - безцінні. 

Історія наголошує, що українці завжди були стійкі з глибокими коренями із силою єдності. Кожен день, бачивши волонтерів, військових, простих людей, що допомагають одне одному, я відчувала гордість. Це відчуття надавало мені сили рухатися далі, навіть коли ситуація здавалася безнадійною.

Проте війна — це не лише шлях боротьби й перемог. Це також шлях втрат і скорботи, адже неможливо передбачити  ракету в будинку  подруги.

Отримавши повідомлення від Марії, (по-товариські - Масяня) я не мала уявлення як можна відреагувати, мабуть, без власних коштів та вільної квартири будь-яка реакція ні на фунт не загасить полум’я її гніву.

Знову сльози. Все що я змогла з себе видавити: “Тримайся...”

Тепер мене оточують історії про втрату близьких людей, дехто загинув на фронті, хтось не витримав морального навантаження. Ці втрати стали глибокими ранами на моєму серці, але водночас вони загартували мене.  

Життя змінилося. Я навчилася цінувати мир, бачити справжню суть людей і розуміти, що наша свобода й незалежність — це не дар, а здобуток, за який треба боротися.

Мій шлях до майбутнього 1000 днів війни — це довгий шлях, але він не завершений. Попереду ще багато випробувань і викликів. Проте я вірю, що наша нація вистоїть. Ми не лише боремося за свої кордони, але й за свою культуру, мову, ідентичність. Я розумію, що мир не приходить сам собою. Він потребує постійної роботи, жертовності й мужності.

Зараз, озираючись назад, я бачу, наскільки далеко ми зайшли. Війна змінила нас, але не зламала.

У кожного є мрія, якою б недосяжною вона не була. Моєю мрією залишається мир, той самий, де світ залишається спокійним, де кожен новий день починається без тривоги, а в серці панує радість і спокій, це те світло, що нарешті розігнало темряву війни.