М.Ізюм, Харківська область. Про початок повномасштаної дізналась зранку 24.02.2022 з робочого чату школи, в якій тоді працювала.

Перші дії намагалася повідомити рідних та близьких так, щоб не наполохати, а мобілізувати їх на конструктивні дії.

Потрібно було скласти "тривожну валізку", набрати води, зняти готівку, тримати зарядженим телефон, запастися речами першої необхідності: засоби гігієни (мило, шампунь, пральний порошок для ручного прання, туалетний папір, гігієнічні прокладки), ліки (при травмах та кровотечі, від серця, від застуди, від розладів шлунку, для підтримки нервової системи, від хронічних хвороб), продукти харчування довготривалого зберігання (крупи, картопля й овочі, сіль, цукор, олія, сало, яйця, тушонка, рибні консерви, мука, дріжджі, хліб на сухарі, чай, кава, сухе та згущене молоко), побутові дрібнички (батарейки, ліхтарики, свічки, сірники, сухий спирт, вугільні фільтри для води)....

Крім того син, студент Харківського ВУЗУ, на той момент був у Харкові. В перші 2 дні, коли саме почалося з масованих обстрілів Харкова, він іще не хотів повертатися додому, а на третій день це стало неможливо - трасу з Харкова до Ізюму було перекрито через наступ російських військ. Телефонний зв'язок по Харкову був слабкий і нестабільний. Мені самій ледве вдалося зв'язатися з диспетчером залізничного вокзалу Харкова (до ізюмського я не змогла додзвонитися), де мені відповіли, що остання електричка відправляється ввечері, за три години, і більше може й не бути взагалі! Громадський транспорт ніякий по місту вже не ходив. Тому величезною проблемою було викликати таксі, яке ледь встигло до прибуття електропотягу.

Перший день після повернення сина ще було тихо. Тільки всі знервовано запасалися, гребли по магазинах хто, що міг.

А потім і до Ізюма долетіли бомбардувальники...

Спочатку вимкнули газ і в помешканні стало холодно, потім - світло і заглушили інтернет, і телефонний зв'язок. Місто вже було закрито - на блокпостах автівки не пропускали. Син пішки, з коробкою у руках зі своїми домашніми улюбленцями - крисками Фісташкою та Йошкою пішов з міста по бездоріжжю, бо ніяких відомостей щодо евакуації не було.

Люди хто як міг проривалися подалі від бомбардувань...

Найважче було жити у вакуумі - без зв'язку, без якоїсь інформації. Радіо хвилі глушилися. В якийсь день вдалося впіймати російську хвилю, але слухати її довго - не вистачило терпіння.

З радіоприймача лунали одні і ті ж фрази про спецоперацію, зачистку від нацистів, асвабаждєніє... Це було явне зомбування.

Ми, 24 людини, жили в одному підвалі, серед яких виявилось багато було за расєю. Але й вони не витримали, і радіо вимкнули... 

Чоловіки, як і мій колишній, здебільш пиячили чи то від страху, чи від безсилля, чи того й іншого одразу. Біля дверей завжди стояла сокира. І тільки но собаки давали знати, що наближаються чужі, я брала її до рук і йшла вперед, назустріч... Я, як справжня господиня, завжди зустрічала "гостей", адже за моєю спиною залишалися перелякані жінки, діти, старі та каліки, й п'яні чоловіки...

Та страшніше за все не знати, що відбувається, чому і коли все скінчиться. Тим більше, коли ти не знаєш, де твої рідні, що з ними...

Мої вже досить літні батьки залишилися вдома на іншому кінці міста. Я ж доглядала за лежачою свекрухою в селі Поманівка, що на в'їзді в місто з боку Харкова на лівому березі Сіверського Дінця. І побачитись з рідними протягом декількох місяців не було ніякої можливості. Мости через річку були зруйновані, громадський транспорт, звісно ж, ніякий не ходив. А приватний - агресори зупиняли, всіх висаджували і забирали. А якщо хтось чинив супротив - розправлялися на місці. Нам на початку дуже пощастило - по місту всюди глушили зв'язок, а в нашому дворі він ще був. Тому мій батько міг мені додзвонитися із іншого кінця міста, коли підіймався на найвищу точку не лише міста Ізюму, а й всієї Харківської області - на гору Крем'янець. Телефонний зв'язок був поганий, м'яко сказано. Та й це було небезпечно - декілька разів він потрапляв під обстріли. Але принаймні декілька перших днів ми могли підтримувати зв'язок. Потім він перервався.

Годинами улучаючи момент, коли свекруха відпочивала, я ходила по полях навколо дому. Іноді, раз на декілька днів, вдавалося почути пару слів від рідних, що все добре і зв'язок знову обривався. Декілька місяців я їх не бачила - коли я вирушила з дому, то не взяла із собою довідку про місце реєстрації-прописки. Без документів вирушати в дорогу - до першого расєйського блокпосту. А там вже тебе й ніхто не знайде.... Тому, коли мені передали нарешті цю довідку, я вирушила в дорогу через все місто пішки туди й назад. Але цій подорожі передувало прощання зі свекрухою, яка зі сльозами на очах просила не кидати її. Цей день був і для неї, і для мене важкий.

Для мене важкий у багатьох розуміннях цього слова. Важко залишати її було безпорадну на чужих людей. Важко фізично дістатися на той бік міста пішки під обстрілами, а потім - повернутися назад.

Важко було знаходитись весь день поруч із чоловіком, який зрадив мене не лише фізично, а й духовно. Важко було не виказати це батькам, щоб хоч через це вони не хвилювалися. Бо я після того, як дізналася про його зраду з Ларисою Адамівною, колишньою директоркою місцевого Ізюмського радіо і, як виявилося, проросійські налаштованою приспешницею расєйського миру, що переправила обох синів до московії, проводила весь час пропаганду серед оточення, допомагала в розповсюджені гуманітарної допомоги та інформації, наданої расєєю, та весь період окупації жила зі мною в одному підвалі, дізнавшись про все  -  я не могла два місяці спати взагалі.

Боляче було того, що в цей час рідна людина, яка б мала тебе підтримати у скрутні часи, залишила тебе і свою лежачу матір без уваги та підтримки. Що чужі люди виявились ближчими.

Допомагали із засобами гігієни пральним порошком, допомогли знайти інвалідного візочка для свекруні, підтримали словом, пізніше ділом - коли вже треба було перевезти вирощений врожай до батьків. Адже без цих запасів вижити в окупації було неможливо - або іди працюй на окупантів за пайок, або голодна смерть.

Перші дні, поки працювали ще магазини я найнеобхідніше все закупила. Та з собою не було змоги багато взяти. Мені довелося пішки йти через місто, через ще наші блокпости на інший кінець міста, в бік в'їзду з Харкова,  щоб  переховуватися на власній дачі у більш-менш облаштованому підвалі. Звісно з собою взяла зміну білизни, тривожну валізку та запас їжі на тиждень-два. Наш підвал на дачній ділянці дуже швидко почав наповнюватися людьми, як Ноєв ковчег - сусіди з дітьми з околиці, де виріс чоловік, його куми, його колеги, партнери по роботі, його бухгалтерка і, в майбутньому, коханка зі своїм сином-переростком ледацюгою. Всього набилось 24 людини. За такої кількості людей доцільною стала думка встановити Акамулятор і під'єднати до нього лампочку - і дітям не так страшно у темряві, і за лежачою свекрухою доглядати. Світло в підвалі горіло цілодобово....
  
В підвалі, щоб було тепліше встановили пічку-буржуйку. Яку потроху підтоплювали коли сутенішало, щоб дим не привертав увагу. Але це не дуже рятувало - за сім місяців окупації все пройнялося цвіллю. Більшість мешкало поруч і час від часу навідувалися додому, щоб погодувати господарство, щоб взяти щось їстівне, поновити запаси. Та це було не щодня.

Бувало, що обстріли тривали по декілька днів і тоді всі сиділи на місці і ніхто нікуди не вирушав.

З водою було сутужно перші часи. На нашій дачній ділянці за мирних часів було облаштовано колодязь і коли світла в перші дні не стало - не стало й води. Довелося збирати сніг, талу воду у всі ємкості, які тільки знайшли. Потім з'ясувавали, де копанка, але через обстріли принести воду з неї не завжди була можливість. А треба було і їсти приготувати, і хоч трохи випратись та помитися. За лежачою свекрухою доводилося по сім разів на день в льодяній воді прати білизну, щоб хоч якось вона встигала підсохнути.

Більшість "прильотів" заставали мене саме під час знімання або розвішування її білизни, я падала ниць, коли на землю у багнюку, коли на минулорічну травичку. Коли встигала прикритися ватяною ковдрою, що її розвішували просохнути, коли мене прикидало земелькою...

Хліб швидко доїли, в кого що було складалися до купи. Попросили сусідську бабцю, онуки якої переховувалися з нами у підвалі, пекти у дров'яній печі домашній хліб. Кожна хлібина виходила різна за розміром і вагою. Я мала розділити її на 24 шматочки, щоб кожному вистачило по шматку. Їсти готували на вулиці на саморобній походній пічці, з якою колись виїзжали на природу варити куліша. Тепер знадобився і котілок, всі здобуті навички. Зранку на сніданок ми чаювали - заварювати трав'яні збори з варенням та сухарями, що насушили з хліба, аби він не пропав. На обід варили борщ або рассольник, ввечері - суп. Виручало те, що було досить холодно і м'ясо по морозилках довго не тануло. Тому в нас все було на м'ясних бульонах. Невідомо було, як довго це триватиме. В нас закінчувалась сіль, і батько Вані, хлопчика  з особливими потребами, ризикуючи своїм життям вирушив "здобувати" її на кінець міста у залізничне депо. Згодом закінчувалися крупи. Вдалося виміняти мішок ячки - собачої крупи з половою. Вимити її не було стільки води, тому - просіювали на вітру під протягом. Добре, що хоч запас дров в нас ще був - чоловік до повномасштабної займався вантажоперевезенням і возив дрова. Згодом розжилися генератором. Він потрібен був, щоб підзаряджати вже сівші акумулятори з наших вантажівок. З ним можна було підкачати воду, зарядити ліхтарики, планшети та телефони, щоб дітлахи могли відволіктися й пограти, увімкнути електрочайник та закип'ятити воду на чай аби не мерзнути, розпалюючи для цього вогонь. Навіть, розтопивши раз на тиждень дровами грубку, викупатися в теплій воді.

Згодом расея почала надавати  "гуманітарну допомогу"  -  кіло рису, півкіло цукру, кіло спагетті, банка згущеного молока, банка тушонки, 2-3 банки консервованої у маслі риби. Цю подачку давали час від часу - раз на два-три тижні. З хлібом ситуація краще стала - його стали швидко давати вже двічі на тиждень і ми вже не встигали його з'їдати і через низьку якість борошна моментально брався цвілллю.

Через зраду чоловіка ми розійшлися, і зовсім не підтримуємо між собою зв'язку. Я через те, що не могла знаходитись в одному місті зі зрадником, дихати з ним одним повітрям, виїхала з міста до сина, за яким скучила під час окупації, що майже одразу евакуювався до Дніпра.

Вдома залишилися батьки з моїм братом, який весь час опікувався ними. Зрідка я приїзжаю до Ізюма навідати їх. Зі свекрунею не має зв'язку. За словами спільних знайомих, особистого телефону в неї немає. Після її падіння з ушкодженням руки й ноги, застудою, з якої я її ледь вичухала, що дала ускладнення у вигляді повторного інсульту і все це за мінімальних гігієнічних і майже нелюдських умов мені вдалося поставити її на ноги та повернути до свідомості. Вона в минулому бібліотекарка, разом зі мною почала говорити не лише окремими словами, а й згадувати вірші світової класики. Вона обрала бути ближче до сина, хоча відкрито не схвалювала весь час його дії та вибір. Вони так і мешкають разом за містом, на Поманівці.

Було декілька моментів, коли зовсім чужі люди простягали руку допомоги на відміну від найближчого, того що зрадив: коли під час окупації в мене скінчився пральний порошок я звернулася до колишнього, аби він потурбувався чим прати по декілька разів на день білизну його матері, він відмовився вирішити це питання, а його коханка заявила, що кожен пере тим, з чим прийшов, мені довелося тиждень просто полоскати білизну у воді. Допоки інший чоловік, що мешкав також з нами у підвалі разом із родиною та був свідком цих відмов, не купив порошок. Бо залишити свекруню без догляду на 2-3 години поки дістануся пішки до базару й назад,  тоді я не могла. 
Були ще моменти коли я мандрувала з вирощеною мною городиною по 30 кг за плечима і люди малознайомі мені допомагали і підвозили мене, хоча не завжди це було по дорозі.

Окремий випадок, про який варто написати. Як я вже казала, зв'язку по місту не було, але люди намагалися дізнатися якимось чином про долю своїх близьких. Мене попросили дізнатися про Катерину Щ., що мешкала у цьому селі раніше. В розмові виявилося, що вона - однокласниця моєї свекруні. Пам'ятає її і дуже переймається її долею.

Мені вдалося влаштувати зустріч однокласниць. Я перевезла свекруню інвалідним візочком через село до колишньої найліпшої подружки. Це була зустріч із сльозами на очах. На згадку я зробила фото цієї зустрічі. 

Не можу не згадати й ту підтримку, яку мені дала Ала З., бабуся Вані, хлопчика з особливими потребами. Ризикуючи бути виставленою моїм колишнім чоловіком за двері нашого сховища, нашого підвалу, вона підтримувала мене у скрутні моменти. Вона щіра душею й засуджувала його дії та ставлення до мене та рідної матері. Й допомагала і словом і ділом - то підтримкою, то порадою, то розсадою, то насінниною. 

Загалом, під час окупації люди показали свої справжні обличчя. Хтось прихистив і поділився останнім, а хтось втоптав у багнюку все добре й світле, яке було, заради якоїсь химери...

Наразі я не працюю. Ізюмський ліцей ✓4 - найстаріший навчальний заклад на Лівобережжі України було зруйновано під час бомбардувань у березні 2022 року. Зараз заклад офіційно ліквідовано. Залишки дітей і вчителів об'єднали з ліцеєм ✓5 , де діти продовжили навчання в онлайні. Я планую дещо змінити напрямок роботи і в подальшому, як і весь попередній рік надавати підтримку переселенцям та постраждалим від війни.

В мене залишились:

1) Шматки касетки, що розбили вікна моєї оселі. Уламки ракети
2) Рашистська преса - Газети, випущенні з пихатими повідомленнями про "перемоги" на фронті, про видачу у Куп'янську російських паспортів бажаючим їх отримати, про влаштування свята випускника 2022 року з врученням російських атестатів....
3) Плюшевий Дід Мороз підібраний на завалах будинку на березі річки Сіверський Дінець, у підвалі якого загинуло біля 50 людей під час обстрілів расєєю мирного населення.