Наталя з чоловіком не хотіли полишати свій будинок і майно на поталу рашистським мародерам, але все-таки вирішили, що краще врятувати життя - своє і сина. В евакуації вони зустріли щиру допомогу українців

Я жила у Снігурівці, працювала у Миколаївобленерго на посаді інженера-енергетика групи підстанцій. До нас зайшли руські загарбники, окупували наше містечко, і нам прийшлось його покинути. Моя дитина інвалід другої групи, потребує постоянного догляду і стоїть на обліку у лікаря. Тому нам прийшлось виїхати з сім'єю - залишити домівку, роботу і все.

Пам'ятаю, десь о пів на п'яту ранку подзвонила до мене сестра з Харкова і сказала, що розпочалася війна. Ми не повірили. Вийшли з чоловіком на вулицю, чуємо: десь грохот якийсь. Це вже були вибухи. Так і зрозуміли, що дійсно розпочалася війна. 

Так як воно десь далеко громихало, то воно, знаєте, якось і не вірилося. Десь йде та йде війна - якісь непонятні були відчуття. Ми не вірили до останнього - поки до нас у містечко не почали заїжджати руські. 

А 14 березня був перший авіаудар - там загинули наші люди, колеги мої по роботі. Недалеко від нас упало дві авіабомби. Тоді це ми дійсно почули і побачили весь цей страх.

10 березня до нас зайшли руські солдати, почали перевіряти домівку, ходить, і почали такі питання задавати: «А скільки сину років? А чи він дієспособний? А чи може він служити?» Одразу з'явився якийсь страх. Сину тоді ще було 17 років.

Окупанти 19 березня повністю зайшли до нас у місто і почали наводити «шмон». Ми тоді ховалися на роботі у бомбосховищі.

На той час ми вже були відрізані від Миколаєва, від Херсона. Не було у нас вже ні продуктів у магазинах, нічого. А вони відкривали всі магазини: двері зривали танками. І це все було на глазах: відкрили всі магазини, позабирали всю побутову техніку, бензопили, косарки для трави. Мародьорили – страшне! А потім почали ходити по домах, питати, хто був з ТРО: чи ми щось знаємо, чи ми не знаємо.

Моя сестра виїхала раніше, бо в неї дитина грудна. Вона забрала і мого сина й виїхала. А ми ще два тижні сиділи в Снігурівці - боялися полишити свої домівки. Як і всі люди. Нажили скільки! Все у нас було: і побутова техніка, і все. Сиділи, охороняли, поки зрозуміли, що це все неможливо.

Потім пішли балачки, що Снігурівку будуть приєднувати до Херсона і до росії – буде Херсонська республіка. От тоді ми зібрались із чоловіком, забрали матір і виїхали.

Найважче було залишити свою домівку і страшно було виїхати, тому що ми їхали одні: не було ніякого зеленого коридору. Ми просто сіли і поїхали. Всю дорогу їхали і боялися, щоб нас по дорозі не розстріляли.

Тепер вже більша половина виїхали. Автобуси вивозили пенсіонерів, людей, дітей. Хто хотів, автобуси вивозили.

А це ось недавно знайомі подзвонили нам - сказали, що з нашої хати повністю все винесли. Ну, осознаєш мозгами, звісно, що воно рано чи пізно должно було таке статись, але ж просто неприємно: зайшли солдати, відкрили хату ломіком, і все винесли. Всю побутову техніку, всю одежу, яка залишилася в сина, у чоловіка - все повиносили. Безпредільщина: що хочуть - те і роблять.

У будинку навпроти були старі, вони повмирали. Там залишилася машина. Окупанти відкрили хату, гараж, завели машину – і на тій машині вивезли все, що награбували. Ротація у них. Вони зараз змінятися будуть - везуть додому награбоване.

А сьогодні проходив російський «референдум» у нас там. Люди просто продажні - йшли і голосували. Вже відео навіть в групах повикладували, як вони голосували, як вони казали, що росія молодець - вона їх кормить.

А якби не вони, не ці росіяни, ми б так далі й жили, як жили: мирно, дружно, і ходили би на роботу, і навчалися би, і робили.

Там, розумієте, такі люди давали інтерв'ю, яких ми знаємо, що у них немає страху. Просто є такі люди, які по десять разів заміж люблять виходити і не перебирають нічим. І продаються за кілограм гречки чи якихось там макарон. На жаль, вони скрізь є. 

Моя сестра живе в Краснодарі. Вона сказала, що в нас пусто в голові й ми нічого не розуміємо. Нас хочуть освободити, а ми нічого не розуміємо. Тільки од чого? Од життя?

А люди чужі допомагають – приємно. Перший раз поїхали до чужих людей, а нас прийняли, як різних. Спочатку ми жили 15 людей разом у одній сім’ї, і розуміли, що їм важко. Потім поїхали у Вінницьку область – туди, де моя старша сестра з моїм сином. 

Там теж люди зовсім чужі пустили в хату, і ми жили там безкоштовно. Помагали нам, чим могли: картопля і таке, що в них було, - то і нам давали.

А зараз стало вже більш холодно, то дядя мій рідний позвонив, сказав: «Як хочете, приїжджайте сюди, займайтеся, щоб було що їсти і тепло вам, щоб було». Поїхали до дядька, зараз у нього у Житомирі сидимо.

Чоловік прийшов на роботу робив, а ми поки вдома. Син дистанційно в ЗУМі займається, навчається на юриста. Я в селі просилася на роботу, але в мене така професія - треба допускатися тільки півроку. Це все ж екзамен на чоловічі життя, розумієте? Тут, в Житомирі, ще не ходила.

Дай Бог, щоб скоріше прийшов мир. Як тільки ЗСУ нашу Снігурівку освободять - треба їхати додому, відновлювати електромережі і працювати. Просто хочеться додому.