З березня місяця наше місто знаходилося в окупації, ми пережили багато лиха. Наша будівля частково зруйнована, нам наразі навіть нікуди повертатися, тому що досі навіть акт не зробили. Викрали майже всі наші речі. З березня ми з дітьми вагомий час пробули в підвалі, виживали у дуже тяжких умовах. Нас не випускали на територію підконтрольну Україні, а тільки пропонували виїхати в Росію, але ми все витримали і у вересні нас звільнили від цих загарбників.

Найважче було розуміти, що на наші землі прийшли чужинці і вже життя не буде ніколи таким, як раніше. Дуже шкода було своїх дітей, але вони дуже мужні не на свій вік. Моя донька дуже хоробра дівчинка, і не дивлячись на те, що ми пережили, вона залишається доброю і ніжною дитиною.

У нас часто не було світла, води. Їжу нам постачали вони, раз у місяць, у нас не було іншого виходу, як погоджуватися її брати. Тому що в мене діти, яких треба було годувати.