Прокинулась від дзвінка рідних, перебувала у своєму рідному місті Краматорську, спочатку не зрозуміла, що відбувається, але коли вийшла на балкон почула потужний вибух. Найтяжче було взяти себе в руки, і взяти обов'язок за рідних, у зв'язку з тим, що дідусь і бабуся дуже панікували, їхнє серце не витримувало, батьки були у паніці. Здавалось що життя припинилось. Не розуміння, що робити далі, куди бігти..
Найскладніше було переконати рідних, що покинувши все, ми залишимось живими.Треба було швидко реагувати, шукати, куди їхати, шукати де мешкати, шукати як працювати, бо родина велика.
Коли почали закриватись усі супермаркети й ціни дуже швидко виросли, ми купляли все, що не пропадає. Ми змогли перевезти всіх в одну область, бачимось часто, допомагаємо завжди в усьому, але кожного разу ми перетворюємось в психолога пояснюючи чому саме зараз ми не можемо повернутись до дому. Їм дуже важко. Ми та родина, яка не буде вимагати допомоги, а беремо і робимо.
Добрі люди нам допомогли, знайшли житло, навіть з городом, тепер батьки з бабусею і дідусем посадили город. Так я працюю,це мій єдиний дохід,змінювати не планую,дякую за те що маю Ні самоє речі як предмет,який був би як пам'яток того дня ні,є всі події,всі хвилювання,все залишено в пам'яті..навіть те,що ми зараз мешкаємо,живемо це і є щоденне нагадування
