Ми мешкали в Донецькій області, у місті Білозерському. Щойно все почалося – нам було дуже страшно, тому ми й виїжджали до Дніпра. Усі їхали, тому що боялись. А зараз теж складна ситуація. Може, доведеться кудись далі їхати. Дитинка у нас маленька, п’ять рочків. Найперше за неї хвилюємося. Зараз дітки іноді ходять у садочок на дві годинки, а загалом дитсадки та школи не працюють. 

Світло вимикали надовго. Води не було. Привозили машинами, і ми купували. Продукти теж. Але найтяжча була ситуація зі світлом і водою. 

Шкода хлопців, які гинуть. Дуже шкода загиблих людей. Це страшно. І дуже жаль зруйнованих міст. Коли прилітає в місто ракета – це найстрашніше. Жахливо, коли випадають вікна, руйнуються будинки.

Рідні пороз’їжджалися. Сестра у Німеччині, зять на війні. Дуже багато родичів роз’їхалося. Порозкидала всіх війна. Чим скоріше вона закінчиться, тим краще. Тільки надіями й живемо. 

Хочеться, щоб у дітей та онуків усе було добре. Щоб навчалися, жили в мирі. Тільки про це і мрію. Про себе вже так не турбуюся, як про менших.