Ми чули звуки вибухів, бачили, як над нами пролітали боєприпаси. Потім почули, куди вони влучили і що там трапилося. Перший день ми так запам'ятали. 

У Снігурівці вороги почали шкодити 14 березня, коли скинули бомби з літака у районі нашого військкомату. Це було о 5:50 ранку. Ми потім щоразу цього часу боялися, бо літаки літали щодня над нашим містом. Там були руйнування, травми, навіть смерті людей. Нам не забути цього страху. Через три дні рашисти зробили такий самий заліт на інший куток. І там були трагедії. Ми не можемо зрозуміти, чому це все сталося і навіщо. 

Ми виїжджали з чоловіком за станом здоров'я. Найбільшою проблемою була відсутність світла і води. Ліки трохи залишалися, але зовсім небагато. Ми не очікували, що війна затягнеться. Як з'явилась можливість, то ми виїхали. Ми ще не повернулися додому, але приїжджаємо. 

Шокувало те, що я не була вдома. А найбільше шокували авіанальоти. Це було так страшно, що неможливо забути. Дуже страшно за онуків, за дітей.

Коли визволили Снігурівку, то ми раділи. Думали: добре, що ми вільні. Але бачимо, що вороги не заспокоюються. І на Великдень у Снігурівці був масований обстріл і великі руйнування. 

19 березня росіяни до нас зайшли. Стали ходити по хатах, усе перевіряти. Ми запитували у них навіщо вони таке зробили із Снігурівкою, там біля військкомату сорок будинків знищено. Вони відповіли, що там був військовий об'єкт. Було огидно. Не було бажання ні бачити їх, ні чути. 

Дуже хочу, щоб життя повернулось до того, яким воно було до 24 лютого 2022 року. Спокійне, мирне, тихе. Ми мали дачу, там можна було щось посадити, милуватися красою. А тепер ми туди не можемо їздити - там усе заміноване. Ми повинні боятися зробити крок від дороги. 

Ми хочемо миру, закінчення війни, щоб не помирало ні мирне населення, ні військове, щоб були робочі місця.