Я жила в селі Кам’янське Запорізької області. Працювала в придорожньому кафе у Василівці. Про початок війни дізналася у маршрутці, коли їхала на роботу. Зранку 24 лютого проїжджало багато біженців із нашої області, а ввечері з’явилася військова техніка. Наступного ранку приїхала власниця кафе і зачинила його. З того часу я не працюю. 

28 лютого російські військові почали обстрілювати наше село. Не було ні світла, ні води. Ми тиждень не купалися. Спали вдягнені. Найстрашнішою була ніч з четвертого на п’яте березня. 

З якої тільки зброї не стріляли по нас. Один снаряд влучив у будинок пенсіонерів на нашій вулиці. Їм було по 84 роки. Вони загинули.

У сина є старенький бус. П’ятого березня ми з сином, невісткою, свахою і двома внуками виїхали на ньому до Запоріжжя. Забрали з собою сусідів. Взяли деякі речі. Однак, через обстріли збиралися наспіх, тому багато з необхідного забули. Було мало блокпостів. Ми перетнули їх без проблем. 

Ми дуже вдячні Оксані й Олександру, які здали нам двокімнатну квартиру лише за оплату комунальних послуг. Ми живемо в ній увісьмох. У квартирі є все необхідне: меблі, посуд, постіль. Її власники навіть не заперечували, щоб у ній мешкав наш маленький песик. І поводок принесли. Їхні знайомі поцікавилися, чого ми потребуємо. Привезли одяг і підказали, де можна отримати гуманітарну допомогу. Бажаємо здоров’я всім, хто підтримав нас у тяжку хвилину. 

Я ще тиждень не могла прийти до тями. У мене підвищився тиск і погіршився слух. Звернулася до лікарів. Пропила ліки – стало легше. 

Дуже тяжко морально. Ми залишилися без нічого. Поки що зовсім не бачимо свого майбутнього. Чекаємо на визволення нашого краю. Хочеться повернутися додому. Надіємося на те, що все буде відбудовано.