Я маю двох дітей. Працюю у ветлікарні у Нікополі. З початком повномасштабного вторгнення речі пакували, думали виїжджати. Дуже страшно було. Потім, коли вже потрібно було їхати, зрозуміла, що я це не зможу робити. У нас було більш-менш терпимо, тож вирішили залишатися вдома, в Україні. Ми нікуди далеко не виїхали, однак змінили місце проживання - виїхали з Нікополя.

Найбільші труднощі - психологічні. Дуже багато знайомих хлопців поїхали на війну, за них хвилюємося, допомагаємо чим можемо. Надсилаємо посилки. Ось це напевне найстрашніше. Не стільки думаю про будинок, більше - про знайомих і батьків. 

Коли обстріли розпочиналися, не знали, як себе поводити. Тепер уже більш-менш звикли. Ми з дітьми вже навчилися реагувати. Коли влучання, вже розуміємо, куди прилетіло і що.

Завжди дуже складно, коли хлопців привозять ховати з війни. Ось це - найстрашніше. Стільки життів згублено, стільки дітей осиротіли, стільки трагедій!

Дякуючи Фонду Ріната Ахметова і ще деяким благодійним фондам, нас забезпечують їжею, привозять продукти. Дуже вам вдячні за допомогу. Буває, що не вистачає ліків. Я готуюсь до операції - будуть робити у Дніпрі. У зв'язку з війною ліки не завозять. Доводиться шукати через інтернет, замовляти. Бувають перебої. Щодо іншого, їсти є що, пити теж. Не голодуємо. Звісно, живемо скрутніше, доводиться заощаджувати. 

Я працюю. До війни у мене чоловік непогано заробляв, зараз менше у нього стала зарплатня. Дякуємо за те, що є робота. Донька навчається дистанційно.

Не знаю, коли закінчиться війна, але мріємо, щоб якнайшвидше. Щоб наші хлопці поверталися до своїх домівок із Перемогою. Сподіваємося, що найближчим часом усе буде добре, усе буде Україна!