Аркадій Георгійович разом із рідними пережив всі жахіття війни в рідному Маріуполі. Виїхати з окупації їм вдалося тільки у червні  

Я народився й виріс у Маріуполі. Був там в окупації, пережив всі жахіття. 20 червня ми виїхали з Маріуполя на Запоріжжя, потім на Київ. Там були два місці, поки оговтались, а зараз у Швейцарії, в Цюріху.

24 лютого ми вдома почули постріли, вибухи. Не чекали, що буде така навала. Була надія, що рашисти не зайдуть так далеко - але сталось, як сталось. Ми почали готуватись до війни. 

Підготували медикаменти, одяг, деякі харчі, але цього було замало. Згодом пішли до волонтерів, і нам там надавали їжу. Знайшли залишки борошна, з громадянами Туреччини робили лаваш, наскільки вистачало газу й електрики. Коли все це закінчилось, на дровах готували пишки. Потім налетіла авіація, все розбомбила. 

Найстрашніше було, коли ми жили у матері моєї дружини у власному будиночку. Почались обстріли з мінометів – повилітали шибки, та ми чудом залишились живі. Майже за 50 метрів від нас були розриви. Тоді вже почалась евакуація з Маріуполя коло Драмтеатру, а пізніше розбомбили і Драмтеатр.

Це був жах. Спалені будинки, вибухи снарядів, авіація, ракети по центру міста, бомби, трясло всі будинки, пожежі після обстрілів мінометів. Біля нас почали горіти приватні будинки. Було сухо, тому пожежа поширювалась швидко, та нічим було гасити.

Потім зайшли до сусідів у підвал. Сусіди виїхали, залишили нам ключі. 

Ми зрідка отримували інформацію по радіо. Дізнались, що від «Порт-Сіті» будуть евакуаційні автобуси. Багато людей приходили, але автобусів не було. Приходили рашисти, розганяли людей, а потім приїздили автобуси окупантів і вони забирали чоловіків: перевіряли, військові чи ні, і направляли їх на роботи. Когось забирали зовсім, когось відпускали. 

Ми дізнались телефони бухгалтерії організацій, які вивозять на Бердянськ і далі - на Запоріжжя. 

Невідомо, коли буде наша перемога. Хочеться, щоб це було швидше. Чекаємо.