Свердлюк Ксенія, 9 клас, Старокостянтинівський ліцей імені Михайла Семеновича Рудяка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Свердлюк Антоніна Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До мого дому війна прийшла двічі. Перший раз пам’ятаю погано, була ще зовсім малою. Тоді, в 2014 році, пішов захищати нашу землю мій рідний і улюблений дядечко Ігор. З того часу я запам’ятала, як було сумно, що його немає поруч, адже він наче сонечка промінчик – веселий і добрий.

А ще пригадую, як гірко плакала мама, коли пораненого дядю доправили у військовий госпіталь.

Я не знаю скільки болю може витримати людина, і сподіваюся не дізнаюся, але тепер знаю точно, що біль змінює людей. Коли понівеченого, але головне живого, дядечка після шпиталю привезли додому, моїй радості не було меж. Та з часом почала помічати гіркоту в його очах, це я вже зараз розумію.

Якось ненароком  я запитала у нього: «Хрещений, а що на війні було страшніше? Коли у тебе стріляли?» А він відповів, - «Найстрашніше, доню, було, коли у загиблого побратима в кишені дзвонив телефон».

Мої рідні між собою мене називали «рятівницею», я не розуміла чому. А коли підросла, мій дядечко розповів, що тоді коли у сутичці із ворогами його поранили і він лежав на узбіччі лісової дороги, то почав втрачати свідомість від втрати крові.

У маренні йому привиділася маленька я, що просила його «Дядечко! Розплющ очі!» Він отямився і почув побратимів, які його шукали. Так його і врятували. Тому жартома зрідка називають «рятівницею».

В другий раз, війна прийшла у мій дім гучно! Я звикла прокидатися до школи від звуку будильника, шуму міста, голосів мами і тата, що долинали із кухні. А тоді я прокинулася від звуку грому, було ще зовсім темно надворі, уся кімната здригнулася. «Дивно, грім у лютому?» - подумала я. Поруч міцно спав маленький братик.

До кімнати вбіг татко. – «Діти прокидайтеся! Швидко потрібно збиратися!» - «Тату, що сталося?» - «Війна!»

Ні! Я ще сплю! Це просто страшний сон. І знову грім, і весь будинок наче застогнав. Залишки сну розвіялися, ми поспіхом зібралися. Тато відвіз нас із мамою в село до бабусі, а сам повернувся в місто і пішов до військомату.

Я раптом стала доросла, хоч і не розуміла цього в повному обсязі.

Дивлюсь на себе в дзеркало, ще зовсім мала, а погляд як у мами, як у бабусі. Дивно. І час пішов зовсім по іншому. Поділився на «до» та «після». Весняні дні ставали довші, але ніч однаково залишалася безкінечно довгою. Довгі очікування хоч якихось новин. Що дійсно було швидко, це коли ракети летіли на моє місто.

Спокій швидко змінювався тривогою.

Туга і страх за тата були нестерпні. Його я побачила через три місяці. Ми повернулися додому. Не стало ані спокійніше, ані безпечніше, просто адаптувалися. Тривоги. Ракети. Шахеди. Укриття. Реалії змінилися, стали важливими зовсім інші речі. Люди поверталися поволі у своє місто, воно з часом наче оживало, та сповільнило ритм, ніби на щось чекало.

Склалося враження, що ти живеш наполовину: одна частина не вірить, а інша – продовжує боротися.

Борються рідні, друзі, однокласники, робимо все що тільки можна. Благодійні ярмарки, плетемо маскувальні сітки, донатимо, підтримуємо наших захисників діями і молитвою.

Якось я запитала у мами, - «Чому «вони» нас ненавидять?»

Мама задумалася і відповіла, - «Слабка духом людина, яка дивиться на щастя інших, замість того, щоб створити своє, захоче забрати чуже силою, бо нездатна або просто не хоче творити. Вони нас не розуміють і заздрять нашій свободі, силі, працьовитості. Та не знають, що у вільної людини не можна забрати те, ким вона є»

Гадаю, у цьому й полягає сила кожного з нас – у тому, ким ми є: сильні, вільні, добрі, мудрі, працьовиті прості люди, які незважаючи на всі удари ворога, не перестають боротися. Ми українці. Я українка.

Війна змінила багато чого і багатьох. Вже не буде як «колись». Я змінилась теж, стала іншою. Напевно виросла. Чи стала я сильніша – можливо, чи стала мудріша – не виключено, але з цілковитою упевненістю скажу точно, у мій дім війна вже не прийде.

Я не дозволю цьому статися. Я більше не боюсь!