Олександр Володимирович залишив у селі Приютне будинок, домашніх тварин і господарство, та виїхав у Запоріжжя разом із дружиною і матір'ю. Від родички, яка там залишилася, дізнався, що будинок вцілів, але і з нього, і з обійстя все забрали окупанти

Народився я в росії, в Пермі. Батьки переїхали в Україну, коли мені було п’ять років. Навчався у Запоріжжі, працював на заводі, пішов в армію, оженився і переїхав в село Приютне Пологівського району. Працював трактористом до виходу на пенсію у 2021 році. Була у нас земля, тримали паї, трудилися, все вміли, жили непогано.

Зранку 24 лютого я вийшов вправлятися по хазяйству і почув гул літаків. Зайшов у будинок і сказав жінці: «Включай телевізор. Мабуть, війна почалася». Ось так ми й дізналися.

З 2 березня у нас не стало води і світла. Фермери нам допомагали: і хліб привозили, і воду зі свердловин давали. А потім почалися потужні обстріли, тож ми вирішили тікати. Тварин довелося випустити. Води привіз, зерно було. Курей випустив, собак повідв’язував. 

Вивозив свою сім'ю на скутері, тому що машини в мене немає. Спочатку вивіз маму, а жінка йшла пішки. Коли відвіз маму, повернувся по дружину. А потім фермер наш із Запоріжжя забрав нас і привіз сюди. У нас там родичка залишилася - сказала, що поки дім цілий, але вона особисто бачила, як все вивозили з двору, з хати все витягували. Ось такі справи. 

Найскладніше – все втратити, все кинути і поїхати.