У мене двоє синів – 16 і 14 років. Народилась я у Запорізькій області. 

У перший день війни була вдома, збиралась на роботу. По телевізору почула, що президент ввів військовий стан. Хлопці залишилися вдома, не пішли до школи, з роботи нас відпустили. Так усе почалося.

Третього березня до нас зайшли російські танки. Почався бій за місто Пологи. З третього по вісімнадцяте березня у нас не було світла й газу. Вода у нас була, бо ми жили у приватному будинку, мали криницю. 

Найскладніше було виїхати з окупованої території. Були перевізники, які готові були вивезти нас, але за шалені гроші. Ми дуже довго не наважувалися виїжджати, а потім колега з роботи сказала, що у неї є знайомий, який буде їхати до Запоріжжя і зможе нас вивезти. Дев’ятого квітня ми виїхали.

Їхати було дуже страшно: було дуже багато російських блокпостів. Коли вже доїхали до Оріхова, там були наші солдати, нам стало спокійніше. Вдома залишилися батьки, вони приглядають за будинком.

Ми приїхали у Полтаву. Тут проживає моя старша сестра з чоловіком. У мене є робота – я працюю нянею у племінниці. Намагаємось менше думати про війну, менше хвилюватися.

У мене таке враження, що війна триває тільки там, де окуповані території. Хочеться повернутися додому.