Ми з Маріуполя. Вторгнення ми відчули на всю тисячу відсотків. Я на той час була у декреті. Моїй дитині тоді було три місяці. Чоловік на службі. 

Чоловік зателефонував рано-вранці і повідомив, що розпочалася війна. Ми не готувалися, але знали, що колись вона буде. Ми перейшли з дев'ятого поверху до приватного будинку. З Маріуполя ми виїхали 22 березня. 

У нас були проблеми з їжею і водою. Я була сама з двома маленькими дітьми, нікуди не могла вийти. Ми зливали воду з бойлера і пили. У нас у ванній була вода з розсталого снігу. Ми її теж пили. А після драмтеатру не було на що чекати, то ми вирішили якимось чином вибиратися. 

У нас сусід проросійський виїжджав. І жінка, у будинку якої ми жили у підвалі, сказала йому, що я - її невістка з Харкова. То він нас взяв. Довіз нас до Бердянська. Там ми залишалися п'ять днів. Звідти нас вивезли інші люди. Чоловік із жінкою взяли мене з дітьми до себе в машину. 

Чоловік був у полоні. Його звільнили у крайньому обміні. Він перебував на "Азовсталі". Найщасливіші моменти - це те, що діти живі і чоловік повернувся з полону. 

Я думаю, що відчуття, які у нас були у Маріуполі, будуть з нами все життя. Може трохи загубляться, але не залишать. 

Я маю велику віру і надію, що Україна переможе, і війна до кінця 2023 року закінчиться. Думаю, що у нас буде все добре, що наші люди вдихнуть на повні груди. Сподіваюсь, це буде дуже швидко.