Якушева Віолета, 9 клас, Запорізька гімназія №94

Вчитель, що надихнув на написання: Брюхацька Ольга Дем’янівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Найстрашніша ніч 24 лютого 2022 року. О 4 ранку я почула вибух, але як дитина, для якої війна – це щось незрозуміле, подумала, що то грім і далі продовжила спати. О 6 ранку ми з братиком прокинулись від розмов між батьками. Коли ми вийшли в кімнату, я почула від матусі: «Віолетко, почалася війна, збирай речі, про всяк випадок». Її очі були наповнені сльозами та незрозумілістю…

Я почала запитувати, про те що сталося, бо не могла усвідомити усього того, що відбувалося. Мені розповіли лиш маленьку частинку того жаху, що я дізналася з новин. З того дня в мене більше сотні телеграм каналів з новинами. Ці відчуття просто неможливо передати словами… Ми зібрали речі, запас води та їжі на перший час і просто чекали, перевіряючи стрічку новин кожні 5 секунд.

25 лютого ми вже ночували у бомбосховищі. Паніка, відчуття непевності, ситуація невизначеності – ось що було моїми новими відчуттями на той час. Люди сиділи один на одному. Ми відчували страх та піклувалися один про одного. Пізніше до нас приєдналася моя однокласниця і ми трималися разом. Хоч у неї була собака, а в мене кіт, на той момент нас це не хвилювало... Так ми проіснували ще 2 дні, найгірше нас очікувало далі…

28 лютого я дрімала у себе в кімнаті, до мене зайшла мама вся в сльозах, її дуже сильно трусило. Вона повідомила жахливу новину: «Твого тата забирають на війну, він зараз прийде, попрощайся з ним…». У цей момент моє життя рухнуло, сльози полилися градом, серце боліло, груди стискало від болю. Я нейняла віри у те, що відбувається! Про жахи війни, про втрати у родинах, про біль розлуки я лише чула та читала – а тут така важка реальність спіткала і мене з родиною. Прийшов мій батько, я тремтячим голосом з ним попрощалася - і він пішов. З того моменту 4 дні від нього не було жодної звістки. Ми з мамою не знали, що думати. Ці дні наш плач не припинявся. Ми не випускали телефони з рук, чекали на хоча б якесь повідомлення від нього. В один момент татусь подзвонив і сказав, що потрібно купити та передати. За цей час нам дали доручення знайти та купити на батька повністю всю амуніцію. Та все ж таки, витративши багато часу та сил, знайшли та передали, нам допомагали навіть з-за закордону.

Далі наші дні проходили надто довго та монотонно. Бомбосховище, магазин, з важкими сумками вдвох з мамою їхали через усе місто передавати на позиції воду, їжу, павербанки та все необхідне батьку та моїм дядькам, які й на сьогодні знаходяться на передовій. Біль, переживання, страх – ці почуття переповнювали мене з дня на день усе більше: від такого ниючого стану до вовчого виття…

Через певний час тато потрапив у військовий госпіталь з мікроінсультом. Через деякий час його відпустили додому на годину – секундну мить, що пролетіла вихором почуттів та океаном сліз стекла миттєво! Мій любий таточко приїхав до нас і наголосив на тому, щоб ми виїжджали за кордон. У той день він виніс нам вирок, якого не чекали! Як би ми цього не хотіли та не благали його залишитися нам у Запоріжжі, він не йшов на поступки. Зібрали все необхідне та наступного дня тато нас посадив на потяг, який віз нас далеко від нього, далеко від рідної оселі, від близьких, рідних та друзів , з країни - в нікуди... Нас спіткали просто безліч проблем. Та найгіршим потім було почути, що батько знаходиться НВМКЦ «ГВКГ» м. Київ з сильним пораненням. Час тягнувся дуже довго, але наші молитви збулися, тата комісували і він приїхав до нас.

Тут батько проходить найсильнішу реабілітацію та курс психотерапії. На даний момент я перебуваю за кордоном тільки через реабілітацію мого батька.

Ми всі в трьох працюємо 6-7 днів на тиждень, щоб хоч якось вижити.

Нещодавно мені повідомили, що мій рідний дядько, з яким проводили багато часу та завжди один одного розуміли, загинув на війні. Я навіть не можу приїхати, щоб попрощатися з ним.

Це дуже великий тягар, з яким я зараз живу. Мене ніколи не зрозуміють ті, хто на місяць їде відпочивати в Дубаї та купує останній айфон, замість того щоб допомогти ЗСУ. Ба, я навіть не бажаю хоч комусь пережити найменшу часточку того, що довелося відчути мені.

Маємо цінувати кожну хвилину свого життя. Ми з вами живемо, дихаємо, спимо в своїх домівках завдяки тим, хто нас захищає, ризикуючи своїм життям.

Ми живі, завдяки ЗСУ: моєму татові, дядькові, чиємусь сину, чоловікові, дідусю, братові...

Дякуємо Вам, наші захисники!