Ми народились і виросли в Донецьку. У 2014 році переїхали до Маріуполя. Прожили там до 2022 року. Через повномасштабну війну довелося виїхати.
Напевно, це була доля. У нашого сина день народження 22 лютого. Ми приїхали його вітати у Київ, де він навчався. Більше у Маріуполь ми не повертались.
24 лютого у Києві у нас над дахом розривались снаряди. Ми прокинулись від пострілів і вибухів через дорогу від нас. Відтак дізнались про війну о четвертій ранку.
Найбільша проблема - це переміщення і зустріч з рідними, які опинились на окупованій території і перебувають там і досьогодні. Батьки - уже літні люди, вони виїхати не можуть і ми до них не можемо пробратись. Це найбільший біль у нашому житті.
Найбільший шок був, коли ми прокинулись від обстрілу Східного. Ми думали, що летить на нас. Це був Маріуполь, 2015 рік. Вся ситуація - це повний шок і анабіоз протягом восьми років.
Якщо говорити про повномасштабну війну, то я дуже злякалась снарядів, які рвались над головою, і ракети, яка пролітала. Я намагалась зрозуміти, куди вона летить: чи в нас, чи в інший бік. Найгірше, коли не можеш контролювати ситуацію і розумієш, що не встигнеш навіть добігти до укриття, тому що це - секунди.
Коли ми отримували гуманітарну допомогу, було приємно. Ми не звикли ніколи нікого просити, все заробляли своєю працею, тому ці моменти цінні для нас. Приємно, коли допомагають у центрі "ЯМаріуполь".
Родина тепер розкидана. Проблема зустрітися і підтримати батьків. Через війну я двічі втратила роботу - у 2014 і 2022 році. Труднощі з житлом: постійні сумки, переїзди. Без свого кутка дуже складно.
Тепер ми живемо в Києві у сина. Я у червні відкрила ФОП - веду свою професійну діяльність і зараз повертаюсь у систему вищої освіти. Нагамагаюсь знайти кілька джерел прибутку, щоб почувати себе більш надійно у фінансовому сенсі.
Я бачу перспективи. За натурою - оптимістка. Бачу, що в Україні достатньо багато перспектив. Хочу рости у професійному плані і розвиватися в Україні.