Я живу в Краматорську, але змушена буду звідси виїхати. Дочка моя в Іспанії, мені доведеться їхати до неї. Збираю речі потихеньку. Допомоги матеріальної ніякої немає: живи, як хочеш.

Дочка виїхала у березні. Я досиділа до квітня - якраз у той час були бомбардування Краматорська, тому у цей час саме і вискочила. Шостого квітня я виїхала, а восьмого – ракета влучила у залізничний вокзал, там стільки було жертв!

24 лютого я встала дуже рано. Було два сильних вибухи в районі аеродрому і в іншому районі. Не було ні сирен, нічого. Потім по телевізору дізналась про війну.

Я поїхала до Братислави, там добре нас приймали. Я прожила там чотири місяці у шкільному спортзалі. Нас було 20-30 родин. Здебільшого родини з дітьми, потім почали приїжджати літні люди, їм було за 80 років. Я там спати не могла - такий був шум. За чотири місяці моя нервова система виснажилась вщент, я не витримувала. Було непросто з медичним обслуговуванням, але волонтери нам дуже допомагали: у нас було харчування, гаряча вода цілодобово.

Дочка виїхала до Польщі, потім - до Німеччини, врешті опинилася в Іспанії. У Польщі її обікрали цигани, в Німеччині з циганами спала на підлозі. У її чоловіка інвалідність – у нього було три інсульти і один інфаркт. Вони поїхали в Іспанію. Вона працює, за рахунок цього вони і живуть. Матеріальної допомоги на людей з інвалідністю там немає.

Додому я повернулась з надією, що війна закінчується, але бачу, що їй немає ні кінця, ні краю. У нашому будинку 60 квартир, із них заселені всього лиш десять. У деяких квартирах живуть солдати. Люди в цілому повертаються, бо роботи немає, потрібно виживати.

Коли почалася війна, для мене це було шоком. Відразу зачинилися банки і магазини. На картці були гроші, а зняти їх було нереально. А коли я приїхала у Братиславу, в Краматорську розбомбили технікум. Влучило практично в моє подвір’я. Нещодавно прилетіло позаду нашого будинку.

Найгірше, коли бомбардування йдуть вночі. Тому що я одна живу, і це дуже страшно. Не знаєш що робити, куди бігти.

Коли я повернулась додому, мені було дуже радісно. Словаки дуже добрі люди, але вони не переживали нічого подібного, тому нас не розуміють.

Мрію про мир і про побутові зручності. Мені здається, коли війна закінчиться, мало людей повернеться але я планую повертатись.