Я живу у місті Снігурівка. Нікуди не виїжджала. Забрала маму до себе, бо у неї у квартирі шибки повибивало і у під'їзді ніхто не жив. 

Я працюю у магазині. У перший день була на роботі. Паніка була у всіх покупців. Дуже було страшно. На Великдень у нас було багато влучань і цієї ночі літали "шахеди".

Перший час не було ні грошей, ні продуктів. Не могли ніде зняти готівку. Потрібно було їхати в інше місто, наймати машину. Виживали як могли. Ще й мама-пенсіонерка хвора. Ліки постійно були потрібні. Я замовляла і люди привозили їх з Баштанки, а пізніше - з Херсону, коли Баштанку закрили. 

Найбільше шокували, що сусіди загинули із сусідньої вулиці. Якраз вони були надворі, коли було влучання. Було дуже страшно. Понад два місяці ми сиділи у підвалі, ночували там. Вдень теж туди ховалися. І маму хвору тягнула туди - як же її залишиш? 

Ми на вулицю боялися вийти, здебільшого перебували на подвір'ї. Орки приходили з обшуками, незрозуміло що вони шукали. Телефони перевіряли, забирали. Дуже страшно було. 

Як Снігурівку визволили були сльози на очах, аж трусило нас від радості. Наші військові стояли у нас на площі з прапорами. Люди плакали, зустрічали їх, пригощали. 

Війна дуже вплинула на нервову систему. Від будь-якого шурхоту, звуку лякаємося. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше, бо вже немає сил. Як приходить ніч, серце колотиться. Дуже хотіла б з дітьми зустрітися. Вони теж так скучили!