Мені 38 років. Я жила з сім’єю в місті Лиман Краматорського району Донецької області. 24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Одразу зрозуміли, що почалася війна. Дитина плакала, хотіла виїхати, але ми залишалися вдома, поки ще була можливість.
Виїхали, коли підприємство, на якому ми працювали, припинило роботу. Прилітали снаряди. Лікарня не працювала. Ми розуміли: якщо щось трапиться – допомоги не буде. Тому й поїхали на евакуаційному автобусі.
Ми залишили місто двадцятого березня. А наступного дня почалися активні обстріли міста.
Живемо у родичів. Поки що не працюємо. Добре, що є гуманітарна допомога. Ми щотижня отримуємо її.
Найбільший шок отримала дитина. Ми змирилися з думкою, що можемо більше не повернутися, а вона – ні. Хоче додому, до друзів.
