Мені 65 років, я з Миколаївщини. Війна мене застала вдома в ліжку. Я не виїжджала, всю окупацію в місті знаходилась, і зараз вдома. Будь-кому важко жити в окупації.

Води, їжі, світла, ліків – нічого цього не було. Магазини, аптеки не працювали – ми жили на те, що було вдома.

Найбільше шокував мене останній обстріл на Пасху, коли діти загинули.

Війна йде. Кожного дня кудись прилітає, навіть не знаю, чи буду я через день жива. Про яке майбутнє можна думати зараз? Зараз не можна про щось думати, планувати.