Ми були в Снігурівці. Нас бомбили. Родину я відправив у Тернопіль, а сам залишався тут. Потім розбомбили нашу хату, і мені прийшлося поїхати до них. З Тернополя мої поїхали в Польщу, а я повернувся додому. Коли звільнили Снігурівку, я повернувся.

У перший день війни я був на роботі - працював у центрі зайнятості кочегаром і водієм. Уночі почув вибухи, а потім ще зранку - з боку Херсона чи Миколаєва. Прийшли працівники і сказали, що почалася війна. 

Хіба можна було думати, що нападуть свої? Завжди ж казали: «Брати». Найбільше шокувала їхня жорстокість і те, що ми пережили. 

Тут не було нічого: ні продуктів, ні ліків. Ми просто виживали. Вода була в колодязі, у криниці. Дощову збирали. 

Важко було дістати їжу. Навіть погодувати тварин було складністю. І стрілянина. Щось зробиш швидко – і бігом у підвал ховатися.

У нас зараз знову ракети літають. Поки наші щось не вирішать, війна не закінчиться.

Майбутнє бачу хорошим. Хочеться з родиною побачитися, і щоб була перемога.