Мені 74 роки. Живу з чоловіком у селі під Нікополем. Я працювала до сімдесяти років. Спочатку шкільною вчителькою, потім –  соціальним працівником у територіальному центрі для самотніх пенсіонерів. Зараз на пенсії. 

23 лютого минулого року ми з рідними святкували день народження сина. А зранку побачила по телевізору наступ росіян на Київ. Нам стало страшно. У мене був такий стрес, що я не могла спати. Діти спали вдягненими. Під час сигналу повітряної тривоги ми спускалися у підвал. Найбільше ми злякалися, коли росіяни були за тридцять кілометрів від нас. 

Коли донька зі своєю дитиною виїхала в Польщу, стало легше на душі. Через місяць після їхнього від’їзду снаряд влучив у будинок, в якому вони жили. Це був перший пошкоджений будинок у Нікополі. 

У квартирі доньки розкололася стіна. На третій поверх впали плити – загинув чоловік вісімдесяти років. Зараз у Нікополі побито багато будинків. Ми живемо неподалік – чуємо всі вибухи. У наше село також прилітали снаряди. 

До від’їзду донька тричі на місяць отримувала продуктові набори. З нового року ми також отримуємо гуманітарну допомогу. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за хорошу підтримку, бо самі ми б усього не купили на свою пенсію. Ми дуже раді гуманітарній допомозі. 

Сподіваємося, що війна закінчиться якнайшвидше. Коли це станеться, хочеться зібратися усією родиною на нашій батьківщині – Херсонщині. Хочеться з’їздити у Крим, Карпати, Кривий Ріг і Київ. Мріємо про мирне майбутнє.