Я працював у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. У перший день війни трудився вдома дистанційно. О шостій ранку дізнався з соцмереж, що почалися обстріли. Свою родину я одразу відправив до батьків у Запорізьку область, а сам залишився. 

Я сподівався виїхати на початку березня з міста. Ми збиралися колонами зі співробітниками комбінату, але місто палало, виїхати було неможливо. Літаки бомбили житлові квартали щоночі. Звуки ворожої авіації шокували мене найбільше. Мій будинок дрижав від прильотів. 

Я бачив розбитий пологовий. Це було жахливо. Дороги у місті також всі були зруйновані. 

16 березня я виходив з Маріуполя пішки. Зараз я у Львові, а моя дружина з донькою – в Польщі. У швидке завершення війни я не вірю.